В’язень підійшов до огорожі, звів руки долонями вверх, як давні праведники при молитві й важко опустився на дроти. Сухо затріскотіли блакитні вогники й електричний струм зім'яв його лице зморшками болю…"

27 січня 1945 року війська Першого Українського фронту звільнили польське містечко Освенцім під Краковом. Через швидкі темпи наступу гітлерівці не встигли знищити розташований поруч із містом табір "Аушвіц" (німецька назва Освенціма).

З 1979 року територія таборів "Аушвіц-Біркенау" (у Біркенау розміщувалася газова установка, яка робила Аушвіц не тільки концентраційним, але й табором смерті) занесена до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Через тюремні блоки табору пройшли 15 тисяч українців. Дехто з них повернувся додому - як, приміром, батько Віктора Ющенка Андрій. Дехто залишився у польській землі назавжди - як, приміром, брати Степана Бандери Василь та Олександр.

"Історична Правда" пропонує читачам побувати в музеї на території Аушвіцу.

------------------

У травні 1940 року у колишні казарми 5-го артилерійського полку біля містечка Освенцім поселили нових мешканців. Ними були 30 кримінальних злочинців з табору Дахау та – дещо пізніше – кількасот поляків з різних міст.

Територію навколо казарм, які відтепер стали бараками, обнесли подвійним рядом колючого дроту, через кожні кілька метрів поставили вартові вежі. Вхід до нового табору прикрасили ворота з написом "Arbeit macht frei" – "Праця робить вільним".

Так почалася історія найвідомішої "фабрики смерті" - концтабору Аушвіц. Середній термін життя в’язня Аусшвітцу – чотири місяці. Мало хто витримував довше. Одиниці пережили два-три роки табору і вийшли на волю.

Попри постійний ризик загинути в найближчу хвилину, люди жили і тут. Їли, спали, працювали, лікувалися. Усі ці, цілком звичні і природні дії набували тут цілковито інакшого вигляду. Інакшою була і мова, і ієрархія табірної громади.

Якого – про це розкажуть слова людей, які зуміли пережити "фабрику смерті".

Це – люди різної статі, віку, національності і політичних переконань. Українці Микола Климишин, Данило Чайковський, Вадим Бойко, поляки Вітольд Пілецький, Вєслав Кєлар, Гжегож Радліцький, єврейка Кристина Живульська (Соня Ландау), росіянин Андрєй Погожев, угорець Міклош Ніжлі, австрієць Віктор Франкл.

Брама

Це було перше, що бачили новоприбулі в’язні.

Вхід у концтабір. Фото: Олеся Ісаюк

Збоку брами стояла вежа з вартівником, а металеву решітку воріт увінчував напис: "Праця звільнює". Надалі в’язні проходили крізь цю браму щоденно – зранку, ідучи на роботу і ввечері, повертаючись до табору.

"Наближалися до брами, розміщеній в дротяній огорожі, на якій виднівся напис "Праця робить вільним!". За огорожею, стояли ряди мурованих будинків,посередині яких виднівся розлогий майданчик.

Стоячи між рядів есесівців, безпосередньо перед брамою, на якийсь час мали трохи спокою. Відігнали псів, наказали вирівняти ряди. …Високий, тоді ще одинарний пліт з колючого дроту і ворота, наповнені есесівцями."

"Перед нами – табір. Щораз ближче. Мінилися наелектризовані дроти і наче зависаючі в повітрі будки вартівників."

Головна алея табору

Свій шлях в’язні продовжували головною алеєю табору.

По дорозі належало минути ще чимало важливих для табірного життя місць.

Місце для опізнання упійманих втікачів

"...На площі перед кухнею. Довкруги зібралися тисячі в'язнів. Понад їхні голови зринала побіч стовпа з гонгом велика таблиця. Чорні літери мовчазно голосили кару: "Так довго сидітимуть його мати й наречена, доки ... не повернеться"

...Під таблицею стояла молода, хороша дівчина. Побіч неї зморена журбою і життям, сиділа на стільчику старша жінка...Обидві жінки були вдягнені у смугасті в'язничні блузи й штани, як чоловіки..."

Музика

Другим місцем, яке минали колони в’язнів, був оркестр. 

Місце табірного оркестру

"Від весни 1941 року новинкою в таборі став оркестр. Комендант табору любив музику, внаслідок чого організовано оркестр з добрих музикантів, яких в таборі не бракувало. …

Оркестр грав чотири рази в день. Зранку, коли йшли до роботи, коли поверталися на обід, коли йшли працювати після обіду і коли поверталися на вечірній апель [перекличку ]. Місце для оркестру містилося перед 9-м блоком, поблизу воріт, крізь які марширували усі команди.

Колони тягнули по землі убитих товаришів… Під звуки енергійних маршів, граних у швидкому ритмі, які нагадували польку чи оберка, поверталися побиті постаті виснажених тяжкою працею в’язнів…"

Елемент експозиції: тогочасне фото оркестру на місці, де були виступ

"Оркестр за дротами заграв марша Радецького й згуки труб сколихнули прозорим надвечір'ям. До воріт підійшли відділи в’язнів, що верталися з праці".

Табірний оркестр грав не тільки марша Радецького, а й десятки інших музичних шедеврів. В особливо урочистих, з погляду табірного начальства, випадках, грали спеціально написану мелодію, відому під назвою "Освенцімське танго".

І, хоч багато що з пропагандистського арсеналу Третього Райху залишилося, мелодію цього "Танго" було знищено.

"Ішли п’ятками цілі сотні й тисячі. Різні постаті, різні обличчя…"

Серед виконавців як у чоловічому, так і в жіночому оркестрі були майстри світової слави. У жіночому таборі диригентом оркестру була Альма Розе – знаменита перед війною жінка-диригент з Відня.

Огорожа

Усе це - на тлі колючого дроту. Огорожа була основним елементом охоронної системи табору і основним нагадуванням про неволю. Первісно одиночний ряд колючого дроту з часом перетворився на чотири.

"Постенкетте" 

Крізь колючий дріт безперестанно проходив електричний струм високої напруги. І без того дріт був напнутий настільки густо, що пролізти назовні було майже нереальною річчю. З внутрішньої сторони табору дріт попереджувала загороджувальна лінія – так звана "постенкетте".

Кожного, хто перетинав межу "постенкетте", тут же розстрілювали вартові з вишок. Тому дріт з усіма "прикрасами" став основним місцем самогубств тих, хто вже дійшов до крайньої точки відчаю.

"На дроти" в’язні йшли переважно рано – перед новим днем муки. Перед ніччю, яка була кількагодинною перервою в катуваннях, траплялося то рідше. Існував офіційний наказ, який забороняв перешкоджати товаришам у відніманню собі життя. Спійманий на такому "злочині" йшов за кару до бункера."

"Обережно. Висока напруга. Небезпечно для життя"

"В’язень підійшов до другої огорожі, звів руки долонями вверх, як давні праведники при молитві й важко опустився на дроти. Сухо затріскотіли блакитні вогники й електричний струм зім'яв лице в’язня зморшками болю… З поблизької будки вистрелив вартовий. Тіло шматою звисло на дротах…"

Охоронна вежа

Подовгасті будинки з червоної цегли – так звані блоки – були кінцевою метою маршу в’язнів.

Житло

"…Кожен блок був зложений з долішнього і горішнього поверхів. На долі було дві, а бо й більше, великих штуб [кімнат], одна маленька штуба для блокового [керівника блоку]…

На долішньому поверсі також були кльозети і умивальня. Кльозети були поділені на два відділи, кожний по 18 кльозетових мушель [унітазів]. Горішній поверх мав тільки дві величезні кімнати, одну малу кімнату для блокового і підручний магазин [склад]."

Вхід до блоку

Дещо інакше виглядали зсередини блоки, призначені для радянських військовополонених:

"Мій блок був чимось на зразок спальні. З обох сторін головного коридора були окремі кімнати, так звані штуби. Наріжне приміщення служило одночасно туалетом і трупарнею. …Посередині кожної штуби була піч з залізним передом."

Винищувачі F-15 ВПС Ізраїлю пролітають над рядами блоків-бараків Аушвіцу під час урочистих заходів з нагоди 85-річчя польської військової авіації. Фото: jr.co.il

Обов'язковими були переклички (апелі).

"Стоїмо в рядах на широкому майдані за шпитальним блоком. Капо не можуть нас дорахуватися… Лютують. Свою лють відігрують на нас.

Стоїмо "на позір" [струнко], один поруч іншого, відстань між рядами на довжину плеча. Руки переплетені на потилиці. Лікті висунуті назад. Стоїмо так годину, може, дві, може, довше, може, коротше… Руки омлівають. Лікті мимовільно висуваються наперед… Тяжко довго витримати в такій позиції".

Апельплац - майданчик для перекличок

"Стоїмо, києм вирівняні рядами, стрункими, як стіна. Навпроти жахаюча картина – ряди блоку 13 (штрафний блок) блоковий Ернст Кранкенманн рівняє радикальним способом – ножем. До блоку 13 ішли всі євреї, священики і деякі поляки – якщо справа була доведена…"

"На апелю мали бути всі. Хворих та немічних – навіть померлі значилися на листах живими – витягували з блоків. Апелі тривали біля двох годин.

Колони голих радянських полонених стояли в рядах цілий той час, а перед ними на бетоні лежали хворі і померлі. Під час апелю їх кількість зростала, оскільки люди постійно вивалювалися з рядів."

Сон

"Усі спали покотом на підлозі на розісланих сінниках. Ліжок в першому часі не мали взагалі. День для всіх починався гонгом, влітку 4.20, взимку 3.20. На той звук, який відгукувався невблаганним наказом, усі зривалився на рівні ноги. Швидко складали ковдри, вирівнюючи краї…

Одягання закінчувалося на коридорі. Все бігом, у поспіху… треба було поспішати, щоб зайняти місце в довгій черзі перед туалетом… З туалету бігли до помпи…

Але ноги ввечері мусили бути чисті. Блокові, обходячи ввечері в’язнів, поки штубовий [відповідальний за кімнату] рапортував про кількість осіб на блоку, перевіряли чистоту ніг, які слід було виставити з-під ковдр вгору так, щоб було видно підошву…

А так виглядало освенцімське "ліжкомісце":

"На блоках були так звані штуби. Щоб помістити на блоку 400-500 в'язнів, треба було до одної штуби впхати 40-50 "гефтлінгів" [ув'язнених]. Лежали покотом на підлозі, на одну "голову" припадало щонайбільше 30 сантиметрів "ширини"…

Як взагалі спати, коли раз по раз хтось виходить в туалет. Відкриті рани течуть, гній витікає з ран на лежачих товаришів. Аж коли табір розбудували, і до штуб повставляли деревяні нари, стало трохи легше."

Блоковий міг просиджувати у своїй кімнаті цілими днями – "піплі", як їх називали в таборі, не мусили працювати.

Одяг і взуття

"Взуття було цілком нове – дерев'яна підошва, а зверху – грубе біле полотно. Шапки були з сивого сукна, теж у синю смужку. Одяг був з лляного полотна, біле в сині смужки, які йшли згори додолу…

Те наше взуття було досить специфічним. До дерев'яної підошви кріпилось грубе полотно спереду стопи. Полотно було біле і по його кольорі можна було пізнати, як давно вже є чоловік тут. Всі ті деревняки були на одну ногу і одну мірку…"

Особливе значення надавалося шапочці: "Мютцен аб! мютцен ауф!" ["Шапка на голову!Шапку зняти!"]– уже знаємо, що це означає. Команду належить виконувати швидко, без запинки. Лихо тому, хто запізниться".

Також предметом уваги було взуття – його постійно не вистачало і тому власники дерев'яний постійно слідкували, щоб їх не позбутися. Найчастіше взуття крали вночі, відтак серед в’язнів виробилася звичка застосовувати "трепаки" замість подушки.

Їжа

"Рано отримували півлітра теплої рідини без означеного кольору і запаху, який виступав під назвою "чаю". Після обіду нам приносили вісімсот грамів чогось, що нагадувало юшку, в якій плавали зникаючі кількості зерен збіжжя, шматки картоплі, часом м'яса.

Ввечері давали шматок хліба у формі цеглини для поділу між шістьма людьми. До того належав шматок маргарину і крихту джему або шматок сиру, який відгонив рибою."

"Якусь юшку, що її називали "кавою", а насправді був то вивар з якоїсь рослини". У жіночому частині табору цю "каву" називали навіть не кавою, а "зьолка", що в перекладі з польської – "зілля".

Хліб виглядав так, що цілком резонно прозвучало запитання новоприбулого в’язня:

"З чого вони роблять цей хліб? Мелений послід жита, кукіль, шпориш, тирса, трохи камінців, два відсотки муки і вода". Табірна кава виглядала так - "Гаряча рідина, яку приносили в казанах до бараку… Цукру звичайний в’язень взагалі не бачив ніколи..."

На такому раціоні в’язні намагалися хоч чим-небудь підхарчуватися. Навіть якщо наслідки могли бути згубними для організму:

"…В'язні, яким щаслива доля дозволила бути свинопасами, з'їдали частину страви, відбираючи її у свиней…

У кінських стайнях були інші можливості. Мій товариш прийняв мене тут справжньою учтою. Дав мені повну миску чорного цукру, який після ополіскування в воді ставав майже білим. Додавав до того овес. Після вимішання та суміш їлася, як найкраща страва…

Також була гарбарня [шкірне виробництво], де знайомі, використовуючи умови, обтинали свинячі шкури і з обрізків готували чудовий "суп".

"Навчилися роздирати ті міхи (з мукою) краями візка. Завжди трохи борошна випаде. Після закінчення роботи треба то прибрати. Замість висипати, впихаємо то борошно, де лиш вдасться. Потім до того трохи води. От і є галушки, а як є "кльоцки", є їжа".

"В купах сміття знаходив чимало їстівного. Шматки хліба, печиво, цибулю, часник, трохи розсипаного цукру, перемішаного з піском. Попросту те, що не потрапляло до табірної кухні, словом, сміття. Але для мене то була учта. Їв крадькома…

Завжди ополудні я мив казани після супу. На їхніх стінах залишалося багато захололого супу. Скрупульозно їх вишкрябував, так що часом назбирувалося дві повні миски…"

"Над великою бляшаною місткістю виходять згори крани, з яких ледве крапає холодна вода. Треба швидко рухатися. Аби встигнути на апель."

Хвороби

Блок №17 був призначений на табірну лікарню. У табірній говірці це місце прозвали "ревіром". Всередині шпитальний блок (пізніше шпиталь охопив також сусідній, 16-й блок) був поділений на окремі приміщення.

"Наприкінці коридору, навпроти залу доглядачів, містилася аналітична лабораторія з персоналом… При лабораторії було невелике приміщення, де за недовгий час з'явився рентген. Між ванною і рентгеном була палата для хворих на понос, пізніше – кухня і харчовий склад.

В тому самому коридорі була палата для табірних промінентів [привілейованих]. В палаті напроти лежали хворі на легені, переважно в витіками…

"16-й блок був хірургічним блоком. Містив операційну і стоматологічний кабінет".

Ті, хто пережив лікування в табірному шпиталі, пізніше писали:

“Після збризкання холодною водою в лазні, мене поклали на блок 15 [стара нумерація]… Серед жахливих вошей… Уся поверхня ковдри рухалася. Воші різноманітні – малі, великі, округлі, подовгасті, білі і сірі або червоні від крові…

Ми лежали тісно, тіла вкутані в ковдри, спиралися один на одного плечами та спинами… Деякі були непритомні… Біля мене лежав непритомний в’язень старшого віку… Зліва лежав уже мертвий в’язень, на його голову натягнули ковдру, чекаючи, поки не прийдуть з ношами…."

Отямилася після тієї ночі. Була така виснажена, що не могла навіть підняти руки… На жаль, цілком притомна. Зусібіч просили про нічний горщик. Про басейн. Повітря перенасичене смородом дизентерії. З ліжок поруч сходили оголені хворі, страшенно спотворені чиряками…"

Не диво, що "більшість пацієнтів уже не поверталася до табору. Цілими партіями щоденно відвозили їх до крематорію… Не було чим лікувати. Чорної масті на подряпини і "таблеток від болю" вистачало, так як і танальбіну та вугілля. Але тим ще нікого не вилікували."

В середньому люди виживали тут 4 місяці. 122 дні.

Джерело: Історична правда / Олеся Ісаюк