Могила  Наталії Полонської-Василенко довгий час вважалася втраченою. Втім, вона розташована на кладовищі будинку для літніх людей у Дорнштадті неподалік Ульму, Баден-Вюртенберг (Німеччина). Наталія Полонська-Василенко померла тут 8 червня 1973 року.

Більше – у дослідженні Оксани Юркової "Український некрополь: Могила Наталії Полонської-Василенко" для Likбез. Історичний Фронт.

Могили українців розкидані по всьому світу. А чи знаємо ми, хто із достойників де похований? Як виглядають ці місця останнього спочинку? Хто за ними доглядає? Яким, зрештою, є законодавство про поховання та похоронну справу кожної країни, де є наші могили, і чи ми свідомі, що за певних умов деякі могили можуть бути втрачені? Чи не повториться ще раз те, що стало із могилою подружжя Віри та Олександра Кандиб на Ольшанському кладовищі Праги, коли їхні тлінні рештки 3 січня 2017 р. були ексгумовані за рішенням власника землі?

Цей конкретний випадок, що стосується видатного українського поета Олександра Олеся (творчий псевдонім О.Кандиби) та його дружини, взяли під контроль Президент України та Прем’єр-міністр щойно про інцидент стало відомо. Швидко зреагувало Міністерство закордонних справ, зробивши необхідні кроки, підключились інші владні інституції. Отже, маємо надію, що невдовзі відбудеться урочисте перепоховання праху Олександра Олеся та Віри Кандиби в Україні.

А що з іншими закордонними похованнями? Чи всі вони у безпеці? Чи встигнуть громада та дипломатичний корпус зреагувати вчасно у разі чого?

Або ж Україна має створювати свій Національний Пантеон, як пропонує голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, та повертати на батьківщину тлінні рештки своїх видатних синів та дочок? Але кого? Як? Куди?

Думається, питання варто ставити значно ширше. Маємо говорити про збереження не лише могил тих, хто залишився лежати у чужій землі. В Україні на міських та сільських цвинтарях є купа невпорядкованих та не облікованих поховань, у багатьох з них спочивають наші видатні земляки. Як бути з ними?

Кінець-кінцем, чи не настав час запровадити національну програму “Український некрополь”?

Адже перед тим, як вирішувати, що та як робити і на що звертати першочергову увагу, треба провести елементарний облік.

Чи треба для цього багато зусиль? Думаю, що ні. Сучасні інформаційні технології, значний вже доробок істориків, дослідників-некрополістів, нарешті, українських вікіпедістів, наявність певних переліків поховань у віданні дипломатичних представництв України закордоном та українських місцевих органів влади, зрештою, участь небайдужих громадян – все це запорука успішності упорядкування бази даних. Очолити цю роботи та об’єднати зусилля різних людей та відомств варто було би Інституту нацпам’яті як органу державної влади.

Національна електронна база даних “Український некрополь” має містити ключову інформацію про померлу особу, що дозволило б здійснювати швидкий пошук за різними параметрами. Насамперед це коротка біограма: дати життя, біографічна довідка із посиланнями на літературу, а також портрет(и) особи.

Місце поховання потребує детального опису із зазначенням країни, області, населеного пункту, кладовища, місця на кладовищі, описування надгробку та його історії, даних про похорон тощо. Обов’язково треба додавати відомості про проблеми / можливі проблеми із захороненням. Фотофіксація поховання є обов’язковою, за можливості бажано долучення й архівних фото могили.

Упорядкування такої бази даних дозволило би виявити проблемні поховання як в Україні, так і закордоном, відповідно та вчасно діяти – впорядковувати могили, встановлювати надгробки, сплачувати за місце на кладовищі, переносити рештки в Україну та ін. Та й розмови про доцільність/недоцільність Пантеону стали б предметними.

* * *

Долучусь до “Українського некрополя” розповіддю про мої пошуки могили Наталії Полонської-Василенко (1884–1973).

Наталія Полонська-Василенко-Моргун. [1960-і рр.]. Фото з особового фонду Наталії Полонської-Василенко (Архів ім. Дмитра Антоновича Української Вільної Академії Наук у США).

Ім’я цієї відомої дослідниці історії України знане багатьом.

Її двотомник “Історія України”, перевиданий вже в незалежній Україні аж чотири рази, досить популярний. Науковці часто посилаються на численні праці Н.Полонської-Василенко, зокрема нариси історії Української академії наук, студії з історії Запоріжжя та заселення Південної України. “Спогади” вченої, що побачили світ лише у 2011 р., читаються як захопливий роман.

Жінка-історик, археолог, археограф, архівістка, мемуаристка. Донька генерала, військового історика Дмитра Меньшова. Представниця історичної школи учня Володимира Антоновича Митрофана Довнар-Запольського. Дружина академіка Миколи Василенка. Перша в Україні жінка-доктор історичних наук – у 1940 р. вона з тріумфом захистилась у Москві в Інституті історії АН СРСР. Із 1944 р. – на еміграції. Професорка Українського Вільного Університету у Мюнхені.

З 1951 р. разом із своїм третім чоловіком економістом Олександром Моргуном жила в Німеччині у так званому “альтенгаймі” – будинку для літніх людей, що знаходився у містечку Дорнштадт біля Ульму (земля Баден-Вюртемберг).

Померла вона 8 червня 1973 р. у Дорнштадті і, як твердили її біографи, була похована у м. Новий Ульм.

Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко-Моргун із чоловіком Олександром Михайловичем Моргуном. [1950-і рр.] Фото з особового фонду Наталії Полонської-Василенко (Архів ім. Дмитра Антоновича Української Вільної Академії Наук у США).

Два тижні у жовтні 2013 р. мені пощастило працювати в Архіві Українського Вільного Університету у Мюнхені. Серед іншого, я знайомилась із особовим фондом Наталії Полонської-Василенко. А однієї суботи вранці я зібралась та поїхала до Нового Ульму шукати могилу Наталії Дмитрівни.

Від Мюнхену до Ульму – дві години поїздом, а від передостанньої перед ульмівським двірцем залізничної зупинки до Нового Ульму – хвилин з тридцять пішки. Містечко Новий Ульм розташоване навпроти Ульму на лівому березі Дунаю, треба лише перейти міст.  Цікаво, що Ульм та Новий Ульм мають різне адміністративне підпорядкування. Якщо Ульм належить до землі Баден-Вюртемберг, то Новий Ульм – це вже Баварія.

У Новому Ульмі я попрямувала одразу до Української греко-католицької церкви Успіння Пресвятої Богородиці, розраховуючи потрапити на Службу Божу та порозпитувати місцевих. Я спізнилась – Служба щойно закінчилась, парафіяни вже розходились.

Мене зустріли дуже приязно, відвели до о. Андрія Пізьо. Отець Андрій розповів про кладовище через дорогу навпроти церкви. Там поховані українці-емігранти, зокрема, письменник Іван Багряний. За могилами добре доглядає місцева українська громада. Але Наталія Полонська-Василенко, за його словами, похована не там. о Андрій пригадав, як кілька років перед тим їздив на її могилу на кладовище будинку для літніх людей у Дорнштадті, що розташований неподалік Ульму. Парафіяни подружжя Анжела та Андрій Косюри, які мали повертатись додому повз Дорнштадт, ласкаво погодились мене туди підвезти.

Виявилось, що альтенгайм, де жила Наталія Дмитрівна із чоловіком, існує й досі. Це не один будинок, як можна було би подумати. На досить великій площі знаходяться кілька житлових корпусів, між ними – парк, на в’їзді – церква, позаду – сад та город.

В’їзд до будинку для літніх людей у Дорнштадті. Фото Оксани Юркової. 20 жовтня 2013 р.

На території альтенгайму два кладовища. Спочатку ми заїхали на те, що розміщено за альтенгаймом.

“Дальнє” кладовище будинку для літніх людей у Дорнштадті. Фото Оксани Юркової. 20 жовтня 2013 р.

На невеличкій ділянці землі, обсадженій по периметру деревами та кущами, поховані українські, російські, польські емігранти – колишні мешканці альтенгайму. “Козацькі” хрести на могилах українців із викарбуваними на хрестах тризубами помітні одразу.

“Дальнє” кладовище будинку для літніх людей у Дорнштадті. Фото Оксани Юркової. 20 жовтня 2013 р.

Ми з Анжелою та Андрієм обійшли всі могили двічі. Поховання Наталії Полонської-Василенко виявити не пощастило. Повертаючись назад, зустріли одного з мешканців будинку, який підказав друге, “ближнє” кладовище.

Воно “заховалось” за церквою, одразу при в’їзді до альтенгайму по ліву руку.

“Ближнє” кладовище будинку для літніх людей у Дорнштадті. Ліворуч – паркан, праворуч – один із будинків альтенгайму. Фото Оксани Юркової. 20 жовтня 2013 р.

Саме на цьому “ближньому” кладовищі і упокоїлась Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко. Оскільки у альтенгаймі її знали як “пані Моргун”, то це ім’я й висічено на надгробку.

Могила Наталії Дмитрівни Полонської-Василенко-Моргун та її чоловіка Олександра Михайловича Моргуна. Кладовище будинку для літніх людей у Дорнштадті біля Ульму, земля Баден-Вюртемберг, Німеччина. Фото Оксани Юркової. 20 жовтня 2013 р.

Неподалік від могили подружжя Моргунів спочивають й інші визначні українські діячі-емігранти, зокрема Кость Мощенко з дружиною Оленою, Борис Шрамченко з дружиною Анною.

Назад до Ульму мене відвезла Марія Бартош, якій, як і о. Андрію Пізьо та Анжелі та Андрію Косюрам, я щиро вдячна. Без їхньої безкорисливої допомоги мені навряд чи тоді пощастило доїхати до Дорнштадту.

Таким чином, твердження про те, що могила Наталії Полонської-Василенко втрачена у 2000-х рр. через відсутність оплати, виявилось, на щастя, недійсним. Плутанина, скоріше за все, виникла через те, що на надгробку зафіксоване не звичне нам прізвище “Полонська-Василенко”, а “Моргун”, як звалась Наталія Дмитрівна за третім чоловіком.

* * *

Історія надгробку на могилі подружжя Моргунів заслуговує на окрему розповідь. Він був зведений самою Наталією Дмитрівною після смерті її чоловіка. Олександр Михайлович помер 17 січня 1961 р. Спочатку на його могилі стояв простий дерев’яний хрест із написом “Професор Олександр Михайлович Моргун” та датами його життя.

Н.Полонська-Василенко біля могили О.Моргуна. Літо 1961 р. На могилі видно номер поховання – 269. Фото з особового фонду Наталії Полонської-Василенко (Архів ім. Дмитра Антоновича Української Вільної Академії Наук у США).

Взимку 1962 р. Наталія Дмитрівна встановила покійному чоловіку стаціонарний пам’ятник. В листі до одного із своїх кореспондентів вона описала його так: «Пам’ятник гарний темно-сірого граніту, не полірованого і тільки лицева частина – полірована. А над іменем висічено хрест – з могили біля Десятинної церкви ХІ ст.».

Н.Полонська-Василенко біля могили О.Моргуна. [Після 1962 р.]. Навколо – багато інших поховань, що зараз не існують. Фото з особового фонду Наталії Полонської-Василенко (Архів ім. Дмитра Антоновича Української Вільної Академії Наук у США).

Після смерті Наталії Дмитрівни на пам’ятнику лише дописали її ім’я та дати життя, а квітник накрили плитою.

Напис на пам’ятнику. Зверніть увагу на карбування літери “Ш” у слові “Дорнштадт”. Очевидно, її подібність до тризуба невипадкова – подружжя Моргунів були добрими приятелями родини гетьмана Павла Скоропадського та брали активну участь у гетьманському русі.

Що ж це за “хрест з могили біля Десятинної церкви”?

Тут треба повернутись у далекий 1908 р. Тоді молода Наталія Полонська брала участь в археологічних розкопках, які у Києві на території садиби лікаря М.Петровського (вул. Володимирська, 2) проводив Вікентій Хвойка. Хвойці тоді сильно пощастило. У братському похованні початку ХІІІ ст. біля Десятинної церкви знайшли великого, кованого із заліза й обтягнутого посрібленими бронзовими пластинами хреста із оздобленнями.

Ця знахідка настільки вразила Наталію Дмитрівну, що багато років потому, далеко від батьківщини, вона вирішила закарбувати образ хреста на пам’ятнику чоловіку та собі.

Процесійний хрест ХІІ – ХІІІ ст. Зберігається в Національному музеї історії України. Зображення з сайту музею.

Сучасні дослідниці Людмила Пекарська та Віра Павлова описали хрест так: “За формою хрест чотирикінцевий, двобічний, здіймається на стрижні і має стрункі пропорції (розмір 62,0 х 40,0 см; довжина стрижня — 10 см). Його рамена від перехрестя повільно розширюються й завершуються на кожному з кутів мініатюрними дисками. Залізна основа хреста вкрита бронзовими посрібленими пластинами, на яких уздовж рамен спочатку проходила низка вставок з дорогоцінного каміння й різнокольорової емалі, від яких лише на верхньому з рамен збереглися контури гнізд круглої форми. Перехрестя й рамена з обох боків прикрашали медальйони, центральні з яких були оточені накладними декоративними пластинками. Одні з них мали трикутну форму, інші були зроблені у вигляді шестипелюсткових розеток. На момент знахідки від усіх оригінальних оздоблень збереглися окремі декоративні пластинки та один медальйон на перехресті з погрудним рельєфним зображенням святого Феодора”.

На сьогодні цей хрест – проте вже без медальйону – зберігається в Національному музеї історії України. Медальйон же можна побачити у колекції Дамбартон Оакс у Вашингтоні (США). Але це вже зовсім інша історія… (Детальніше про хрест із братського поховання біля Десятинної церкви можна дізнатись із публікації: Пекарська Л.В., Павлова В.В. Процесійний хрест з київського дитинця // Археологія. – 2004. – № 4. – С.94–100).

Це дослідження – хай би яким простим воно не здавалось – тривало кілька років та стало можливим завдяки підтримки Української Вільної Академії Наук у США (УВАН), Українського Вільного Університету у Мюнхені (УВУ), Дослідницької стипендіальної програми Карнегі  2012 р., Центру українських історичних досліджень імені Петра Яцика при Канадському інституті українських студій та Фонду катедр українознавства Українського дослідного інституту при Гарвардському університеті.

За сприяння моїй роботі та за допомогу в опрацюванні архівних фондів УВАН та УВУ висловлюю щиру вдячність президенту УВАН проф. Альберту Кіпі, ректорці УВУ у 2012-2015 рр. проф. Ярославі Мельник, директору Центру українських історичних досліджень імені Петра Яцика проф. Франку Сисину, хранительниці фондів Архіву ім. Дмитра Антоновича УВАН у США Тамарі Скрипці, директору архіву УВУ о. Віктору Головачу. Приношу свої сердечні подяки за корисні поради завідувачці бібліотеки УВАН маґ. Людмилі Шпілевій, завідувачці бібліотеки УВУ маґ. Іванні Ребет, а також моїм київським колежанкам Світлані Потапенко, Ользі Мельник та Вірі Павловій. Дякую представникам української громади Німеччини о. Андрію Пізьо, Андрію та Анжелі Косюрам та Марії Бартош, які допомогли мені знайти могилу Н.Д.Полонської-Василенко.

.