Проходячи через газову камеру, зловила себе на тому, що постійно скошую очі на отвір у стелі. Десятки літ тому над головами збитих у одну масу людей там з'являлося обличчя без рис – бо ж маски знеособлені – і сипалися жовтуваті гранули...

Продовження. Частина 1 "Життя в затінку комина. Подорож в Аушвіц"

Концтабір в Освенцімі задумувався як місце для послідовного знищення цілих суспільних класів і націй. Хоча з цим завданням успішно справлялися перенаселення, хвороби і виснажлива праця, було створено окремий "комбінат смерті".

В'язням під страхом смерті заборонялося наближатися (не кажучи вже про проникнення) до двох блоків – десятого та одинадцятого і широкої присадкуватої будівлі, вивершеної комином з червоної цегли. Тим, хто потрапляв туди, вороття назад вже не було.

Вхід до блоку №10. Всі фото: Олеся Ісаюк

Десятий блок був так званим "тотенблоком", тобто блоком мертвих. Сюди потрапляли в’язні, які повинні були загинути в таборі в найшвидший можливий термін.

Хоча внутрішній поділ бараку нічим не відрізнявся від інших – ті ж триповерхові нари, кімнатка блокового, туалет, в’язні з десятого блоку майже не отримували харчів, а на роботу їх призначали в так звані "штрафні команди", на долю яких припадали найтяжчі види робіт і найлютіші наглядачі.

Повороту звідси уже не було.

Підземні камери в блоці 10

Десятий блок мав ще одну особливість – підземний поверх. Під землею було кілька камер, які на табірному жаргоні називалися "бункерами". Туди саджали в’язнів, які чимось провинилися або ж були підозрювані у підготовці втечі.

Восени 1941 року ці камери стали випробувальним полігоном.

На початку вересня до Освенціму доправили першу групу радянських військовополонених. З-поміж них відібрали 450 поранених та хворих і разом з невеликою групою пацієнтів "ревіру" помістили у наглухо задраєну камеру. 22 вересня 1941 року всередину вщерть набитої людьми кімнати висипали гранули "циклону Б".

Ось що побачила команда носіїв тіл, яка в ніч з 22 на 23 вересня знищувала сліди "експерименту":

"Відкрилися тяжкі двері карного блоку. Внизу було душно, гаряче і смерділо трупом. Всі камери були відкриті, а в них збиті в одну масу навстоячки, побачили тіла загазованих… Витягали їх по одному на коридор. Тяжко було порозривати зліплені між собою тіла…

Чим глибше, тим тяжче було витягати тіла, які виглядали просто жахливо. Стиснуті в двох камерах, хоч мертві, залишалися в тих самих позиціях, в яких залишалися два дні тому. Їхні обличчя посиніли аж до чорноти.

Широко відкриті очі майже вилазили з орбіт, крізь розхилені губи вивалювалися язики, вишкірені зуби надавали їм несамовитого вигляду."

У сусідній камері, аналогічній з вигляду, заморили голодом блаженного отця Максиміліана Кольбе. Після втечі одного з в’язнів, решту вишикували і після перерахунку наказали вийти кожному десятому. Вони мали бути розстріляні для перестороги іншим.

На отця випав дев'ятий номер, наступний, "смертельний десятий" призначався зовсім ще молодому чоловікові. Коли до ряду підійшов есесівець, отець запропонував віддати на кару себе, аргументуючи тим, що якщо хтось мусить померти, краще померти старцеві, аніж юнаку.

Хоч Освенцім не мав пережити ніхто, есесівець облишив призначену жертву і забрав отця Максиміліана. Але його, єдиного з-поміж відібраних, не розстріляв, а помістив у підземельну одиночку, де Кольбе провів останні дні свого життя.

Для особливо непокірних призначалися так звані "стоячі" камери. Туди приводили в’язнів на ніч і там вони відбували кару кілька ночей підряд.

"Стоячі" камери

Така камера була дуже вузька, сидіти в ній не було жодної можливості – тільки стояти. У одну таку набивали по чотири в’язні, які так проводили ніч. Зранку їх випускали і вели на роботу, як і решту. Наступну ніч все повторювалося – аж до кінця "строку", або смерті в’язня.

Сусідній, одинадцятий блок не мав підземних "бункерів", у його підземеллях не гинули з голоду і не задихалися від газу. Тут розташовувався так званий "Політичний відділ", який розпоряджався долею і життям в’язнів.

Кімната засідань табірного "суду"

Перш ніж позбавити людину життя, табірна влада намагалася надати беззаконню законний вигляд. Перед стратою приречений мав постати перед судом, який складався з трьох-п'яти осіб.

Вироки особливою різноманітністю не грішили – переважно розстріл. Тож для зручності бічні двері вели відразу в роздягальню.

Роздягальня перед кімнатою страт

Роздягання попереджувало розстріл. У цій кімнаті, яка одночасно була санвузлом для "мешканців" блоку, роздягалися в’язні – чоловіки.

Двері, якими виводили засуджених

Повністю оголені приречені на смерть виходили крізь ці двері - на невелике подвір'я між двома блоками, вщент витоптане людськими ногами. Ліворуч майданчик упирається у щільні дерев'яні ворота, праворуч – мур доповнює висока бетонна стіна.

Ніхто не смів бачити, що тут відбувалося – навіть вікна "блоку смертників" були щільно затулені щитками з дощок, хоч з часом і там пробили шпаринки, крізь які можна було щось побачити.

Защитковані вікна блоку 10

Вертикальна бетонна плита недаремно отримала свою похмуру назву: безпосередньо біля неї розстрілювали в’язнів. Кат переважно був один і той самий – обершарфюрер СС Гергард Паліч.

У спогадах колишні в’язні незмінно величали його "король злочинців". Інколи він розважався тим, що наказував групі засуджених до страти бігати колом навколо нього і по черзі розстрілював усіх. Ніхто і ніколи з приречених не міг знати, хто буде наступним…

Стіна смерті

Кати входили на подвір'я крізь важкі ворота, які приховували від людського ока простір між двома блоками…

Зараз трохи дивно бачити, як крізь ці ворота – які вже не глухо-непробивні, а "просто" з ґрат, заходять люди і діти. І виходять звідти…

Вхід на двір страт

"Спійманих при втечі вішали публічно. …Вішали на шибениці, поблизу кухні під час вечірнього апелю, коли всі в’язні стояли на апелю [перекличці - ІП]. Вішали їх ті, які самі мали бути повішені наступні…"

Шибениця

Цей вид страт призначався більше для остраху живих, ніж для покарання мертвих.

А це - серце фабрики смерті. Так виглядала газова камера зсередини:

 Газова камера

Щоб полегшити заганяння людей всередину, її замаскували під душову, вмонтувавши в стелю душові крани. Після того, як камера була наглухо забита людьми, закривалися важкі двері і крізь отвір у стелі сипався вміст банок…

Отвір для всипання газу

Саме крізь цей отвір всередину камери всипався газ. "Циклон Б" виглядав як напівпрозорі жовтуваті гранули.

Щойно ці гранули опинялися в повітрі, газ набував звичної форми, поширювався і люди починали його вдихати.

 "Циклон" у гранулах

Не виживав ніхто. Люди гинули не тільки від газу, а й душили один одного. "Циклон" – родич нервово-паралітичних газів часів Першої Світової війни – діяв також і на нервову систему. У приступі раптової паніки люди билися об стіни, по головах одні одних намагалися вирватися з зони дії отруєного повітря…

Страшний "циклон" нейтралізовувався звичайною водою. Одного разу відбулася майже неймовірна історія – випадково у тисняві молода дівчина впала обличчям у випадково забуту кимось мокру ганчірку.

Коли в’язні зі спеціальної команди прийшли виносити трупи, вони зауважили, що одне тіло слабо ворушиться і доповіли старшому. Цим старшим був лікар Міклош Ніжлі, в’язень, який не з власної волі асистував медичному експериментаторові Менгеле.

Ніжлі зробив відчайдушну спробу врятувати дівчину – після штучного дихання і серії ін’єкцій дівчина прийшла до тями.

Але територія газових камер і крематоріїв була пильно стережена і викриття сторонньої особи загрожувало смертю і їй, і в’язням з "зондеркоманди". Потайно вивести дівчину не було жодної змоги. Відтак їй зробили смертельну ін'єкцію фенолу.

Порожні банки з-під "циклону"

Після звільнення табору у ньому, серед усього іншого, застали склад порожніх банок з-під "циклону Б", які не встигли вивезти. Вмісту одної такої банки вистачало, щоб убити півтисячі людей.

"Крематорій димів безперервно. Огидний, тяжкий і солодкавий дим снувався між бараками, втискався повсюдно, не було чим дихнути".

Печі крематорію

Тіла скидалися на ноші, а ті, у свою чергу, їхали прямо у відкриті двері печі. Там перекидалися, висипаючи свою ношу у вогонь і поверталися назад. Після згорання попіл висипали у призначене для цього місце.

Комин крематорію

Замість епілогу

Я народилася через сорок два роки після визволення Освенціму. Через сорок один – після Нюрнберзького процесу. І все ж трохи дивно бачити, як між бараками бігають діти. Все ще страшно доторкатися до колючого дроту, натягнутого поміж кулеметними вишками.

Зупиняюся перед табличками "Хід заборонено!" – поборники "нового порядку" проявили ввічливість і виконали їх одночасно німецькою, французькою, польською та російською. Проходячи через газову камеру в компанії таких, як сама, екскурсантів, я зловила себе на тому, що постійно скошую очі на отвір у стелі.

Десятки літ тому над головами збитих у одну масу людей у ньому з'являлося обличчя без рис – бо ж маски знеособлені – і у трубу, яку я оце минаю, сипалися жовтуваті гранули…

Джерело: Історична правда / Олеся Ісаюк