Карпатська Україна: 75–річчя від дня проголошення незалежності

Тищенко Андрій

    Цього року, ми відзначаємо 75–річчя від створення Карпатської України. Державне утворення, що проіснувало не великий час та було захоплене сусідньою Угорщиною, є важливим етапом розбудови української державності.
   Дослідження науковцями історії Карпатської України та поширення інформації про неї в культурному просторі нашого суспільства, набуває актуальності в умовах сучасних процесів розбудови держави. Аналіз цього історичного досвіду дозволяє краще орієнтуватися в проблемах міжнародних відносин, етнічної політики та застерігає від можливих помилок у зовнішній та внутрішній політиці держави.
   Автохтонним населенням Закарпаття є русини-українці, котрі впродовж століть входили до чужих державних утворень, не маючи навіть прав автономії але підтримуючи свою культуру, традиції, звичаї зберегли свою ідентичність, не розчинившись в середовищі домінуючого угорського етносу. Усвідомлення своєї самобутності в подальшому дозволило заявити українському населенню Австро-Угорщини про себе, як про народ, який заслуговує безперечне право на самостійність в питаннях державного управління на території свого розселення.
   Особливо, ситуація населення Закарпаття погіршилася після 1867 р., коли Франц Йосиф І підписав угоду з представниками угорського національного руху. На основі якого імперія перетворилася на дуалістичне об’єднання Австро-Угорської монархії, що поновило консисторію та легіслатуру Угорщини. Тепер угорський уряд став вирішувати питання внутрішньої політики самостійно [1, с.57].
   Розуміючи, що інші етноси імперії становлять загрозу сепаратизму, чим можуть дестабілізувати ситуацію в країні, угорський уряд починає вживати заходи для їх асиміляції та ослаблення позицій національно-визвольного руху. Вже 1868 р. угорський парламент приймає закон згідно якого всі громадяни Угорщини належать до угорської нації, в незалежності від національності. Поряд з цим закон дозволяв національним меншинам вживати рідну мову в державних та релігійних інституціях, що на практиці, звичайно, не виконувалося [1, с.58].
   Наступним кроком в політиці асиміляції стало взяття під контроль Греко-католицької церкви, що в регіоні становила єдину на той момент потужну об’єднавчу силу русинів-українців будучи елементом само ідентифікації етносу на противагу угорцям католикам. Відповідно в Ужгородській та Пряшівській семінаріях викладання мусило здійснюватися на основі єдиної угорської програми. Призначений владою єпископ Степан Панкович впроваджував мову, культуру угорців осуджуючи рідну етносу, називаючи її «москвофільською» [1, с.58–59].
   Згідно конституції Угорщини всі релігійні конфесії на її території були визнані рівноправні, кожна релігія повинна була мати свій статут, що утверджувався урядом. Наявність статуту фактично передбачало право церкви проводити на свій розсуд культурну політику. Відповідно, Греко-католицька церква могла претендувати на таку автономію, але угорськими шовіністами було відхилено законні претензії українських та румунських католиків [1, с.59–60].
   У 80–х роках угорці ще більше посилюють тиск на національні меншини, особливо на українсько-русинське шкільництво, що майже повністю ліквідується [1, с.61].
   Жорсткі заходи асиміляції були не єдиною проблемою для русинсько-українського населення. Соціально-економічна ситуація на Закарпатті сприяла початку еміграції населення в Америку, що призвело до зменшення кількості русинів-українців, але породило впливову політичну силу, котра проявиться після розпаду Австро-Угорщини зігравши ключову роль у визначенні подальшої долі Закарпаття [1, с.62–65], [4, с.36–40].
   Економічну шкоду від процесу витоку дешевої, майже безправної робочої сили закордон, угорці зрозуміли запізно, що мало прояв у так званому «Мармароському процесі» – під кінець 1903 р. селян заарештовували за державну зраду. Справа «державних зрадників» викликала загальне обурення у слов’янському світі [1, с.66].
   Останнім агресивним кроком асиміляції, перед Світовою війною стала реформа Греко-католицької церкви. Наслідком реформи стало запровадження латинської азбуки та перехід на григоріанський календар, також було утворено Гайдудорозьку угорську греко-католицьку єпархію з угорською літургією. Цей наступ підривав церковні та національні традиції русинів-українців, натомість тих хто дотримувався традицій, поширював рідну культуру називали «москвофілами», але й їх діяльність контролювалася таємною поліцією[1, с.66].
   Як наслідок, асиміляція та соціально-економічні утиски призвели до того, що перед Світовою війною, окрім дев’яти початкових шкіл та єдиного тижневика «Наше Отечество» друкованого латиницею, русини-українці більше не мали жодних інституцій для поширення та збереження рідної культури [1, с.66].
   Поразка Австро-Угорщини в першій Світовій війні створила умови та прискорила процес відокремлення русинів-українців від колишньої імперії.
   Коли «Клаптикова імперія» розпадалася, русини-українці почали створювали свої ради (у Старій Любовні, Пряшеві, Ужгороді, Хусті, Ясіні) для вирішення питання виходу зі складу Угорщини та приєднання території до іншої держави. Відсутність єдиного центру «координації» призвело до різності поглядів на вирішення долі краю, що спочатку не сприяло консолідації політичних сил русинів-українців. Наприклад, у листопаді 1918 р. на території краю було створено Пряшівську, Хустську, Ужгородську Народні Ради [1, с.68–69]. Якщо Хустська Рада була першочергово проукраїнської орієнтації, то Ужгородська одразу наполягала на поступках угорської влади для населення краю. Пізніше, у грудні 1918 р., в Будапешті проугорські налаштовані збори проголосили довіру угорській владі. Зі свого боку Угорщина надала 26 грудня 1918 Закарпаттю автономію у своєму складі під назвою «Руська Країна» [1, с.70–72]. В той же час Хустська Рада активно налагоджувала зв’язки із ЗУНР, що зрештою мало вплив на конгрес угорських русинів в Хусті 21 січня 1919 р., коли було проголошено возз’єднання Закарпаття з Українською Народною Республікою, що закріпилося в проголошеному Акті Злуки, – уособлення соборності всіх українських земель, 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві [1, с.73–74].
   Поміж українського та угорського напрямів, сильними були настрої русинів-українців щодо входження краю до Чехословаччини, зокрема цієї позиції дотримувалася Прешівська «Рада галицьких і угорських русинів» на чолі з Антоном Бескидом. В свою чергу ця ідея знаходила однодумців в США. 18 листопада 1918 р. рада американських русинів на чолі з Григорієм Жатковичем в Скрентоні, попередньо проголосувала за приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Пізніше в Парижі відбулася зустріч Григорія Жатковича з Антоном Бескидом, де був прийнятий спільний меморандум для Паризької мирної конференції та було підготовлено прохання про входження до Чехословаччини Закарпаття президенту Чехословаччини Томашу Масарику [1, с.81].
   Окремо слід приділити увагу утвореної 1918 р. у Ясіня Гуцульській Народній Раді, що навіть проголосила власну Гуцульську Народну Республіку з власною армією. Республіка проіснувала короткий термін, до 11 червня 1919 р., але в боях відстоювала право на самоуправління аж поки румунські війська не захопили Ясіня. Більшість членів Ради було заарештовано. Румуни контролювали місто до кінця червня 1920 р., допоки територію зайняли війська Чехословаччини. Незважаючи на трагічний кінець Гуцульської Народної Республіки, вона стала предтечею майбутньої Карпатської України та певним орієнтиром для національно-визвольного руху Закарпаття[1, с.75–76].
   Міжнародна обстановка, не сприяла здійсненню надій русинів-українців на повноцінне об’єднання з Великою Україною. Становище УНР погіршувалося через більшовицьку експансію, що примусило політиків Закарпаття шукати інші шляхи для збереження самостійності краю. Вже в січні 1919 р. керівництво ЗУНР звернулося до Чехословаччини з проханням захистити край від територіальних посягань, хоча зв’язки з УНР не переривалися.
   8 травня 1919 р. в Ужгороді відбулося об’єднання Пряшівської, Ужгородської, Хустської Народних Рад в Центральну Руську Народну Раду, на засіданні якої було ухвалено рішення про «тимчасове» включення в склад Чехословаччини Закарпаття в статусі автономії [1, с.79].
   Сен-Жерменський мирний договір 1919 р., та Тріанонський мирний договір 1920 р., остаточно закріпили Закарпаття за Чехословацькою Республікою. Згідно з «Генеральним статутом про організацію адміністрації Підкарпатської Русі, приєднаної Паризькою конференцією до Чехословацької республіки», затвердженого 7 листопада 1919 р. Радою міністрів Чехословаччини і проголошеного в Ужгороді 18 листопада, уряд зобов’язувався надати русинам-українцям найширші права автономії. В конституції останньої ( ухвалена 29 лютого 1920 р.) територія отримала назву «Підкарпатська Русь», яка в подальшому використовувалося в офіційних документах Чехословаччини [2, с.270–271].
   На практиці положення «Генерального статуту» не виконувалися в повній мірі урядом Праги, фактично до жовтня 1938 р. До того часу політики країни, чехи та словаки, умисно не поверталися до розгляду проблеми надання прав широкої автономії русинам-українцям, вважаючи їх ще політично недозрілими для самостійного управління своєю територією. Згідно розпорядження «Про зміну Генерального статуту Підкарпатської Русі» (26 квітня 1920 р.) Директорію як особливий адміністративний орган, що здійснював в Прикарпатській Русі виконавчу владу, було ліквідовано, замість посади адміністратора запроваджувалися посада тимчасового губернатора та віце-губернатора. Губернатор, що мав бути представником з місцевого населення, призначався президентом Чехословаччини за пропозицією уряду на термін, установлений Сеймом Підкарпатської Русі, але віце-губернатором ставав чехословацький чиновник, якому фактично було надано всю повноту влади у краї. Спірні питання між губернатором та віце-губернатором вирішував уряд Чехословаччини. Тобто, управління краєм повністю контролювалося урядом в Празі. Тому управління «автономією» особливо не відрізнялося від порядку в інших регіонах держави, що було регламентовано законом «Про організацію жупних і окружних урядів ЧСР» [2, с.271].
   Перший губернатор краю став Григорій Жаткович, що очолював тимчасову Директорію Підкарпатської Русі, котра була певним дорадчим органом в питаннях місцевого самоуправління до згаданого розпорядження «Про зміну Генерального статуту Підкарпатської Русі». Протестуючи проти невиконання чехами умов Сен-Жерменського договору Житкович 1921 р. подав у відставку та повернувся до США, а керівництво краєм зосередилось в руках віце-губернатора.
   Протягом наступних років адміністративна політика Чехословаччини була направлена на подальшу уніфікацію та централізацію управління землями, що віддаляло русинів-українців від можливості автономії. Якщо в 1921 році Закарпаття було розділено на три жупи – Ужгородську, Мукачівську та Мармароську, то після ухвалення закону «Про організацію політичного управління» (14 липня 1927 р.) край розділився на округи (або повіти, землі) з центрами – Берегово, Великий Березний, Волове, Іршава, Мукачево, Перечин, Рахів, Свалява, Севлюш, Тячево, Ужгород, Хуст. Новий адміністративно-територіальний поділ Чехословаччини, «Підкарпатську Русь» вже називав «Землею Підкарпаторуською» та де-факто прирівняв її права до інших чеських провінцій. У краї скасовувалась посада губернатора і встановлювалася посада крайового президента, замість губерніальної ради формувався крайовий представницький орган – крайове заступництво. На чолі округів стояли земські президенти, переважно всі керівні посади в окружних жандармських та поліцейських управах і судах посіли чеські урядовці [8, с.10–23].
   Ігнорування надання широкої автономії Підкарпатській Русі активізувало всі суспільно-політичні кола русинів-українців Чехословаччини у напрямі боротьби за надання, згідно законних підстав Сен-Жерменського договору, права на самоуправління в краї. Нажаль, поміж політиків не було повної єдності поглядів. В краї було протистояння між політичними силами русофільського та українського спрямування, що частково створили важіль стримування, що вигідний був тільки Празі.
   В другій половині 30–х рр., в Закарпатті відбувається радикалізація громадсько-політичного життя в питаннях національно-культурного розвитку та реалізації автономних прав краю [7, с.44–47], чому сприяє загострення політичної кризи в Європі, епіцентр якої у вересні переміщується на територію Чехословаччини. До якої висунули свої територіальні претензії практично всі сусідні держави, особливо Німеччина, яка розгорнула активну кампанію щодо внутрішньої та зовнішньої дестабілізації держави [4, с.118].
   29–30 вересня 1938 р. відбулася міжнародна конференція у Мюнхені за участю керівників урядів Франції, Великої Британії, Німеччини та Італії. Конференція задовольнила ультимативні вимоги Гітлера щодо передачі економічно розвиненої Судетської області з 3 млн. населенням німців від Чехословацької республіки, також Прага зобов'язувалася протягом трьох місяців задовольнити територіальні претензії Угорщини та Польщі. Відповідно, підписаний у Мюнхені без участі Чехословаччини договір останні не визнавали й відмовилися покинути Судети та виконувати вимоги угоди, як наслідок пізніше війська Вермахту окупують Судетську область [4, с.118–139].
   Ця подія призвела до відставки президента Е. Бенеша 5 жовтня 1938 р. та проголошення автономних урядів Словаччини і Підкарпатської Русі.
   Відчуваючи слабкість Чехословаччини, ще 21 вересня 1938 р. почалися переговори між представниками двох різних суспільно-політичних напрямків русин-українців для узгодження подальшої спільної діяльності в заходах щодо розширення прав автономії. В цей час до Закарпаття прибула делегація американських русин для допомоги у вирішенні нагальних проблем краю, але ефективність роботи делегації була низькою через відсутність у їх складі греко-католицьких русинів США. Вже наступного разу представники обох напрямків зібралися на початку жовтня 1938 р., стурбовані останніми подіями у Мюнхені та з ідеями створення автономного уряду Підкарпатської Русі. Засідання 7 жовтня ухвалило постанову, що членами майбутнього уряду повинні бути тільки депутати празького парламенту та сенату. Наступного дня в Ужгороді було створено Національну Раду Підкарпатської Русі до якої увійшли представники всіх провідних партій краю (Центральна Руська Народна Рада, Перша Українська Народна Рада, Республіканська Землеробська Партія, Республіканська Землеробська партія Пряшівщини, Автономно-Землеробський Союз Пряшівщини, Руська-Національно Автономна партія, Соціал-Демократична партія). 11 жовтня було сформовано перший автономний уряд Підкарпатської Русі, який очолив А. Бродій, лідер русофільського напряму [4, с.216]. 15 жовтня відбулося перше засідання автономного уряду, було розглянуто положення про основні органи управління, що склали 9 міністерств. На подальших двох засіданнях уряду обговорювалися проблеми кордону з Словаччиною та правильне реагування збоку Підкарпатської Русі на угорські територіальні претензії. Врешті було прийнято рішення, що область проживання русинів-українців є цілісною автономною одиницею і не може бути поділена силою, лише тільки через мирне самовизначення населення [9, с.10–13]. Не дивлячись на мирні заяви уряду, на території Підкарпатської Русі відбувалися антиукраїнські провокації. Несподівано Прем’єр-міністр Андрій Бродій був викритий Чехословацькою контррозвідкою, як угорський агент під псевдонімом «Берталон», що працював на користь останніх для розподілу Карпатської України між поляками та угорцями [4, с.217].
   Після арешту Бродія новим прем’єр-міністром чехословацький уряд призначив лідера українського напряму Августина Волошина, що сформував новий уряд з представників свого напряму, виключенням став лише русофіл Е. Бачинський [4, с.219].
   Паралельно політичним процесам на Закарпатті, події, що відбулися на міжнародній арені не були на користь Чехословаччини. 2 листопада 1938 р. відбувся Віденський арбітраж, що став результатом змови Німеччини, Італії та Угорщини. Згідно з його рішенням, Угорщина претендувала на південні райони автономних Словаччини та Підкарпатської Русі, де проживало переважно угорське населення. Внаслідок цього Закарпаття втратило частину своєї території, у тому числі найбільші міста краю – Ужгород, Мукачеве, Берегове, де проживало близько 175 тис. осіб, у тому числі понад 33 тис. русинів-українців [4, с.136].
   10 листопада 1938 р. новостворений уряд Волошина був змушений перенести свою канцелярію з Ужгорода до Хуста, який став столицею автономної української держави, названої в Маніфесті уряду від 3 листопада 1938 р. – «природно Карпатською Україною» [9, с.12–13].
   Зовнішня загроза спонукала уряд створити власні військові формування для захисту кордонів та інтересів автономії. Тому на початку листопада було створено організацію народної оборони – Карпатську Січ, що не була озброєною але дотримувалася принципів військового вишколу. Вперше загони січі стали формуватися на початку 30–х р. у Ясіня за підтримкою міністерства внутрішніх справ та керівництва ОУН і завдяки фінансовій допомозі української діаспори вони виникли практично в кожному великому населеному пункті Закарпаття [5, с.32]. Загальна кількість вишколених січовиків становила близько 2 тисяч. Керівництво січовими відділами на місцях здійснювала Головна команда на чолі з комендантом Карпатської Січі Д. Климпушем в Хусті [10, с.24–25].
   На фоні урядових змін відбувалося загострення між русофільським та українським напрямками. Августин Волошин робив все необхідне для досягнення консолідації між різними політичними партіями в краї, розуміючи, що повноцінна розбудова автономії можлива тільки за умов порозуміння і колективної співпраці. З іншої сторони, проугорська пропаганда псувала відносини між чеськими та українськими урядовцями, це добре розумів Волошин, тому його політика відрізнялася поміркованістю та утриманні від радикальних дій щодо внутрішньої та зовнішньої політики автономії, зважаючи на велику кількість чехів в регіоні це було оправдано. Відносини русинів-українців з чехами все ж залишалися напруженими та різко загострилися після призначення чеського генерала Л. Прхали третім міністром Карпатської України. Уряд Волошина розцінив це рішення, як втручання чехів у внутрішню політику автономії. Невдоволеність вилилася у масові демонстрації русинів-українців. Врешті, під тиском протестів було знайдено компроміс – генерала призначили виконувати обов’язки міністра транспорту [4, с.221].
   20 січня 1939 р. уряд Карпатської України «виходячи зі становища громадського спокою та порядку…» вирішив припинити діяльність усіх партій в краї, залишивши тільки Українську Народну Раду. Таким чином при розпуску партій автоматично виключалися всі депутати з складу парламенту та сенату Чехословаччини, що стало помилкою. Навіть нове розпорядження уряду Карпатської України про поновлення діяльності розпущених партій не врятувало ситуації, тому що не стосувалося Аграрної, Соціал-Демократичної, Народно-Соціалістичної, Християнсько-Народної партії, котрі становили більшість «Українського Національного Об’єднання» (УНО) – єдиної створеної за дозволом Волошина, після розпуску, партії [4, с.226–227], [3, с.164–171]. Тому й на виборах до Сейму русини-українці були представлені єдиною партією – УНО, котра отримала на виборах максимальну кількість голосів. Натомість проведення виборів до Сейму Карпатської України постійно відкладалося. Спочатку відкриття Сейму планувалося провести в Радехові 2 березня 1939 р. але президент Чехословаччини Е. Гаха не скликав сесії в той день та дозволив скликати Сейм 21 березня в Хусті. На прохання Августина Волошина дату було перенесено на 15 березня [3, с.277–280].
   13 березня Гітлер офіційно дав згоду угорському послу Д. Стояї в Німеччині на окупацію Угорщиною Карпатської України [7, с.99]. Критичне міжнародне становище Чехословаччини її окупація нацистськими та угорськими військами змусило 14 березня 1939 р. Августина Волошина проголосити самостійність Карпатської України. Не маючи зовнішньої підтримки Карпатська Україна до 18 березня була майже повністю була захоплена угорськими військами, до 7 липня територію Карпатської України анексували [7, с.100–112].
   На цьому закінчилась одна з безперечно славних але наповнена трагізмом смерті українських борців за державність, сторінка на шляху творення та перемоги Незалежної та єдиної нашої Батьківщини.
   Приклад історії створення Карпатської України, її досвід розбудови державності, вкотре вказує, що тільки в єдності українська нація може перемогти. Єдність полишена конфронтації навколо різних політичних ідей, релігійних уподобань, заснована на святому патріотизмі, забезпечує матеріальне та духовне зростання, цілісність та міцність кожної славної держави, тому нехай для кожного українця це стане за істину.
  

   Список використаної літератури

1. Баран О. Карпатська Україна: Шлях до державности / О. Баран. – Канада: Вінніпег, 2003. – 218 с.
2. Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна / М. Вегеш. – Л.; Хуст: ЗУКЦ, 2004. – 414 с.
3. Вегеш М. Карпатська Україна на шляху державотворення / М. Вегеш, М. Токар. – Ужгород: Карпати, 2009. – 446 с.
4. Вегеш М. М. Карпатська Україна: Документи і факти / М. М. Вегеш. – Ужгород: «Карпати», 2004. – 432 с.
5. Заповіт Срібної Землі: Карпатська Україна в боротьбі за незалежність. – Львів: Світ, 2001. – 191 с.
6. Карпатська Україна: Документи і матеріали. Хроніка подій. Персоналії. У 2–х томах. Т. 1: Карпатська Україна. Документи і матеріали / упоряд. О. Д. Довганич. – Ужгород: Закарпаття, 2009. – 783 с.
7. Карпатська Україна: Документи і матеріали. Хроніка подій. Персоналії. – Т. 2: Карпатська Україна. Хроніка подій. Персоналії / упоряд. С. Д. Федака. – Ужгород: Закарпаття, 2010. – 774 с.
8. Лемак В. Карпатська Україна 1938–1939 років: державно-правовий аспект // В. Лемак. – Ужгород, 1993. – 73 с.
9. Мірчук П. Карпатська Україна (витяг з «Нарису історії ОУН 1920–1939 роки») // Мірчук П. – К.: УВС, 2009. – 86 с.
10. Филонович В. Березневі дні Карпатської України: документально-наукове видання / Міністерство освіти і науки України, Сумський державний університет. – Суми, 2009. – 99 с.