Галицько-Волинське князівство (1199–1340) – державне об’єднання, яке успадкувало політичну традицію Київської Русі. Його засновником став волинський князь Роман Мстиславович, який у 1199 р. об’єднав Галицьке та Волинське князівства в єдину державу. У 1202 р. влада Романа поширилася на Київ та інші південно-західні князівства Русі. Столицею був Галич.

В історії українського народу Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно велику роль, ставши після занепаду Києва новим центром політичного та економічного життя. Територіально та політично воно об’єднало практично всі етнічні українські землі, зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності.

Вдале географічне розташування, насамперед, близькість до західноєвропейських торговельних шляхів, зумовило економічне зростання та зміцнення даної території. А енергійна об’єднавча політика князів Романа Мстиславовича та Данила Романовича Галицького сприяла політичному піднесенню князівства, перетворенню його на активного політичного гравця на міжнародній арені. Більше ста років позиція Галицько-Волинського князівства суттєво впливала на політичні процеси тогочасної Західної Європи, а його правителі були серед найпомітніших постатей європейської політики. Завдяки інтенсивним зносинам із Європою вдалося значно поширити західноєвропейську культуру, уникнувши таким чином однобічної орієнтації на Візантію та непродуктивних азійських впливів.

Галицько-Волинське князівство заклало основи української державності, нагромадило сили для її подальшого розвитку. Його політичні, економічні, військові, культурні традиції мали суттєвий вплив на формування Великого Литовського князівства.