1859- 1941

Міністр закордонних справ Державного секретаріату ЗУНР.

Юрист, громадсько-політичний діяч Галичини, депутат Палати послів австрійського парламенту (1907-1918 рр.) і президент українського клубу в парламенті (1910-1916 рр.) та депутат Галицького сейму (1908-1914 рр.) і  президент «Руського клубу» в ньому (1910-1914 рр.), із 1914 р. – голова Головної української ради та Загальної української ради.

Голова першого уряду (Державного секретаріату) ЗУНР. Із 1920 р. у Відні – міністр закордонних справ ЗУНР. Очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі  у 1920-1921 рр., де був підписаний договір, за яким західноукраїнські землі відходили до Польщі, та в Женеві (1921 р.) та був членом делегації ЗУНР на Генуезькій конференції 1922 р.

Очолював Комітет політичної еміграції. Після самоліквідації уряду у 1923 р. внаслідок рішення Ліги Націй про приєднання Східної Галичини до Польщі, К. Левицький повернувся до Львова.

У 1939 р. став представником від Українського національно-демократичного об’єднання перед радянською владою, був заарештований і вивезений до Москви, однак навесні 1941 р. звільнений, і повернувся до Львова.

З кінця червня 1941 р. від імені Української національної ради у Львові проводив переговори з нацистами, однак у листопаді 1941 р. помер.

Написав «Історію політичної думки галицьких українців 1848-1914 рр.», «Історію визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914-1918 рр.», «Великий зрив».