Огієнко Віталій

Українці пережили у ХХ столітті величезну кількість нещасть та травматичного досвіду, що супроводжувалися невимовною кількістю смертей і страждань. І Світова війна (1914-1918 рр.), Громадянська війна (1918-1920 рр.), колективізація і депортації (1929-1933 рр.), Голодомор 1932-1933 рр., Великий терор (1937 р.), ІІ Світова війна (1939-1945), Голод 1946-1947 р., Чорнобильська катастрофа (1986 р.). Серед них сумною статистикою жертв та глибиною страждань виділяється Голодомор 1932-1933 рр.

Два покоління українців, що народилися умовно кажучи у 1900 та 1925 р. років, спізнали на собі всі жахіття "довгого" ХХ століття – радянський та німецький тоталітарні режими, Голодомор та Голокост, розкуркулення та колективізацію, іноземні вторгнення та окупації. Вибірка фактів вражає: під час Громадянської війни Київ понад 12 раз переходив із рук в руки, тільки наприкінці 1930- на початку 1931 р. з УРСР депортовано 32 127 сімей так званих куркулів або по іншому найбільш зажиточних і роботящих господарів, тотальне вилучення харчів під час Голодомору призвело до масової смертності та канібалізму, протягом 1930-х років була обезголовлена національна інтелігенція, під час Другої світової війни нацистами було спалено 714 міст і сіл, винищено українських євреїв, на кінець листопада 1941 року смертність у німецьких таборах для військовополонених досягла 2 відсотків за день; на Західній Україні УПА продовжувало війну проти НКВД до середини 1950-х років; у 1944 році з України було депортовано в Середню Азію усіх кримських татар, караїмів. За словами Тимоті Снайдера Україна в цей період була найгіршим місцем для життя. Помирали, страждали і виживали не лише українці, а й євреї, німці, кримські татари, цигани, поляки, росіяни.

Можна порахувати кількість жертв, та й то у більшості випадків умовно, проте немає міри обрахунку людських страждань. Озираючись на ті часи, зокрема і пошуках пояснення реалій сьогодення, маємо зрозуміти декілька речей – по-перше, двом поколінням людей, що населяли територію України, за виключенням недовгих періодів до першої Світової війни, 20-х років жити було нестерпно важко і що глибина людських страждань була величезною, по-друге, страждали здебільшого українці, хоча б тому, що становили переважну більшість населення і по-третє, цей темний період знаходиться на протязі двох поколінь від нас, тобто люди, які страждали тоді, ще серед нас.

Що це нам може дати поза вузькою сферою наукових розвідок? Чи не досить плакати про постгеноцидність української нації, звинувачуючи всіх і вся навкруги у своїх проблемах, лише не себе, попутно виправдовуючи тих, які за 20 років існування незалежної України не спромоглися побудувати нормальну країну? Що в вже говорити про побудову демократії з електоратом, який пережив геноцид і довгі 70 років комуністичного тоталітаризму.

Забути все

Не являючись прихильником образних висловлювань про Голодомор, який поламав духовний і матеріальний хребет української нації, хоча б тому, що слідом за поламаним хребтом наступає смерть, не можна не погодитись, що катастрофічні кризи, які ми зараз називаємо словом трагедії, не пройшли безболісно для людей, які їх пережили, та навіть їх нащадків. Такі катастрофічні кризи як Голодомор називають травмами. Так само як людина зіткнувшись із подією, яка завдає їй страшної шкоди, переживає постравматичний синдром, так і колектив людей зазнає колективної травми. Приналежно до нації, можемо говорити про національну травму. Власне, йдеться не про безпосередні події 1932-1933 років, а про те що було пізніше. Голодомор був менше 2-х років, проте жити із ним прийшлося багато десятиліть потому. Власне, у такий спосіб можна говорити і про інші згадані вище катастрофічні кризи, можна навіть припустити, що вже у більш спокійному ритмі життя всі вони злились у пам'яті та свідомості людей воєдино.

Без сумніву Голодомор мав глибокий, негативний і тривалий вплив. Разом із розкуркуленням та колективізацією він повністю зруйнував звичні рамки життя, які так ніколи повною мірою не були відновлені. Травма Голодомору та ширше розкуркулення та колективізації завдала непоправної шкоди  безпеці, порядку, звичному порядку життя і самому життю. Голодомор виявився настільки великим шоком для спільноти, що та більше не змогла ефективно існувати. Люди були не в змозі її ігнорувати і уникнути страху, злості, фізичних та психічних страждань.

Що таке колективізація і Голодомор як не постійне та швидке руйнування усталеного звичного способу життя і самого життя.

Люди власне навіть не розуміли, що відбувається, за що і чому вони змушені зазнавати таких фізичних і моральних страждань і принижень. Вони усвідомлювали, що виростили добрий урожай, знали, що немає війни та епідемії.  Звичайно вони, поки зберігали психічне здоров'я, намагалися реагувати раціонально на відсутність їжі, тобто шукали її будь-якою ціною.  Проте, навряд чи могли осмислити те, що відбувалося раціонально, адже у іманентно даному людині наборі аналітичних структур для пояснення світу бракує готового алгоритму для пояснення і усвідомлення людського страждання, особливо якщо йдеться про масові страждання і смерть, що настали за незрозуміло які гріхи.  Сьогодні, до речі через багато десятиліть такі події також важко піддаються осмисленню, а люди, які пережили Голодомор, можливо вперше зробили спробу його осмислили, згадуючи свій травматичний досвід та вкладаючи його в запропоновані схеми.  

Люди зазнавали постійних стресів внаслідок вилучення продовольства та частих знущань  сільських активістів, атмосфери наклепництва та підозр навіть по відношенню до найближчих людей, страху бути репресованим або втратити останню їжу.

Змін, причому змін внаслідок насильства, зазнали всі сфери життя. Цілковитого перетворення зазнала економічна сфера. Селяни втратили віками виборювану землю, частину худоби і реманенту. Жадання землі, інколи поза всяку ціну, що було не тільки економічним, а радше метафізичним смислом життя українського селянина втратило будь-який сенс. В 1930-х вони були змушені працювати в колгоспах за мізерну винагороду. Робота на селі на себе заради особистого збагачення втратила сенс. Було нівельовано приватно власницький інстинкт господарювання, з яким комуністична партія безуспішно боролася впродовж попередніх 15 років.

Зазнала значних змін сфера традиційної культури, була піддана забуттю велика частина народних звичаїв та традицій. "Насильницька модернізація" спричинила видозміну поведінкових моделей. Заборона справляти релігійні обряди та руйнування церков зруйнувала моральні орієнтири. Межа між добром і злом, порядком і хаосом, священним і профанним стерлася. У роки колективізації та Голодомору суттєвої і часом необоротної деформації зазнали традиції української сім'ї. Через відсутність у селянських господарствах землі відходять у небуття такі компоненти  звичаєвого права як спадщина, материзна (материнська земля), посаг. Змінилася роль жінки, матері. У неї з'явилися нові незвичні функції, зокрема робота на колгоспному полі. Із-за депортацій, міграцій в пошуках роботи і їжі, з яких подекуди не поверталися, інших негараздів збільшилася кількість розлучень. Дітей заохочували публічно відмовлятися від своїх батьків. Зазнали деформації обряди, пов'язані із народженням дитини, одруженням, які після Голодомору так і не були відновлені повною мірою.

Люди, що пройшли крізь Голодомор, просто не могли його відкинути.  Через деякий час вони набрали колишню вагу, подолали фізичні розлади, зникли інші емоційні страхи.  Почали спрацьовувати механізми психологічного захисту, такі як заміщення, відчуження, пригнічення та фальшування всього, що загрожувало дієвості і безпечності нової повсякденної реальності. Ці спогади просто не могли  інтегруватися ні у схеми попереднього досвіду, ні у поточну реальність, а почали пристосовуватись до неї.  Травматичні спогади про минулі поневіряння почали витіснятися на периферію свідомості. Так, в часи Голодомору люди здійснювали вчинки, які за нормальних умов вважалися аморальними. Порахунки із сусідом за допомогою доносу, крадіжки, випроважування дітей, з дому в надії, що вони самі знайдуть щось їстівне, самогубства, мародерства стали звичайними явищами під час Голодомору. Селяни за 500 грамів хліба змушені були працювати збирачами трупів, вживали в їжу ховрахів, жаб, горобців, а також лелек, чапель, яких ніколи не чіпали та оберігали. Поширеними були випадки канібалізму. У 1932-1933 рр. за канібалізм лише офіційно було засуджено 2505 осіб. В умовах катастрофічної кризи на це не зважалося, але після того як життя стабілізувалося, для того щоб нормально жити та дивитися хоча б через певний час в очі односельчанам, які про все знали, довелося про це забути.  До того ж цьому сприяла політика мовчання про Голодомор з боку влади, офіційних засобів масової інформації. Таким чином, влада давала санкцію на забуття; так це розуміли і свідки Голодомору. До забування підштовхувала нова повсякдення реальність. Почали формуватися нові впливові соціальні групи, в інтересах яких було все забути. Знатними людьми на селі стають бригадири, комбайнери, механізатори, завідувачі клубів, які опосередковано завдячували своєму новому статусу катастрофічній кризі 1932-1933 рр. Намагання вижити за будь-яку ціну після 1933 року змінилося на бажання просто спокійно жити, примиритися з усім, відпочити від пережитого та забути. Наступив період тотальної амнезії, втоми, колективного бажання забути, що можливо підважувались лише через зустрічі із психічно неврівноваженими людьми, які отримали психічні розлади в голодні роки, або через потаємні розмови вдома подалі від дитячих вух.

Проте наївним було б думати, що втамувавши вперше за декілька років голод, люди отримали такий бажаний відпочинок та спокій. Експерименти над ними продовжувались. Насадження нових форм господарювання та дозвілля, антирелігійні кампанії без сумніву продовжували справляти тиск на них, лише із меншою інтенсивністю. Але більшого не було потрібно.  Їхній опір було зламано, а здатність опиратися вже розчинилася. Страх повторення Голодомору існував, допоки влада мала можливість організувати подібний штучний голод або здійснювати репресії та депортації. У людей уже не виникало сумнівів з приводу здатності влади забрати все, і невідомо чи цього разу вона б повернула хоч частину назад. Великий терор 1936-1937 рр., який зводився головно до боротьби із куркулями  та найсильніше вдарив по Україні, наочно підтвердив, що вони були праві на всі сто відсотків. Із 681 692 вироків, винесених за політичні злочини у 1937-1938 рр, 123 421 було ухвалено в Радянській Україні.

Справжня трагедія переживших Голодомор полягала не тільки у бажанні забути та не згадувати на підсвідомому рівні, адже так легше і комфортніше продовжувати жити, а також у свідомому розумінні, що так безпечніше і для себе і для родини і для всіх взагалі. Тут індивід сам усвідомлено виступав цензором на шляху згадок про Голодомор, тим самим ще більше заганяючи їх у підсвідоме. Таким чином, звичний психологічний механізм захисту поєднався із усвідомленими власними ініціативами репресувати спогади про Голодомор. У таким умовах власними силами відновити пам'ять про Голодомор ці люди вже не могли і не мали бажання. Страх та сором найкраще стояли на їх варті. 

Проте утримувати в собі речі, що так сколихнули і породили такі страждання, неможливо. Якщо ті, кого стосується травматичний досвід не хочуть або не можуть говорити про нього, тоді брак мови хочеш-не-хочеш компенсуватиметься поведінкою, яка заявлятиме про себе у інший спосіб, що на перший погляд немає жодного відношення до травматичної події.

Згадати все

Діти свідків Голодомору більшу частину свого життя прожили в Радянському Союзі в умовах суспільної амнезії пам'яті про Голодомор. Їхні батьки забули, а вони не знали про Голодомор нічого, адже ця інформація була табу, а їхні батьки нічого не розповідали, адже соромилися або хотіли їх вберегти від можливих неприємностей. До того ж пам'ять про Голодомор в умовах Радянської України була просто зайвою, такою що, суперечила та виходила за межі повсякденної радянської реальності.

Разом з тим, наступне покоління, яке не було свідком самої травматичної події, хоча значно меншою мірою ніж батьки, проте все ж підпало під дію травматичного досвіду. Виділяють декілька каналів передачі травматичного досвіду між поколіннями.  По-перше, діти вбирають у себе батьківські бажання, очікування, належно не опрацьовані страхи та діють відповідно.  Депресивні стани, відчуття безпомічності, нездатність протистояти насиллю, властиві батькам, передаються дітям підсвідомо. По-друге, травматичний досвід батьків впливає на виховний процес, наприклад через різноманітні заборони, табу та правила. Наприклад, виховання в дусі "нікому ніколи не довіряй"  або "будь завжди обережний" найчастіше залишають у свідомості дитини помітний слід. Думається, багато дітей були побиті батьками за недоїдений чи викинутий кусок хліба. Нарешті існують серйозні дослідження, які стверджують, що діти свідків катастрофічної травми, самі мають схильність до посттравматичних стресів.

З початку 90-х років Україна здобула незалежність, змінилася політична ситуація, почали з'являтися згадки про ті події, свідчення очевидців, історичні дослідження про голод. Постав Голодомор як базовий загальноприйнятий набір образів, ідей та репрезентацій, чому сприяла політика незалежної України. З часом з'явився позитивний клімат симпатії і визнання до жертв та очевидців Голодомору. Незважаючи на біль та сором, вони почали давати свідчення.

Пам'ять про Голодомор відродили чи радше створили діти та внуки втраченого покоління 1930-1940-х років з різних мотивів – почуття морального обов'язку, мотивів політичної боротьби, завдання згуртувати націю чи вплинути на творення української національної ідентичності.

Наразі Голодомор внесений до публічного простору країни та викликає найбільше почуттів та емоцій у всіх прошарках і регіонах нашої країни. Голодомор став частиною історичної пам'яті та української ідентичності. Ті, які говорять про комплекс жертви внаслідок Голодомору помиляються, бо не розуміють або не хочуть зрозуміти, що не стільки люди вибирають собі кого і що вшановувати, як сама історія робить свій вибір за них. Історія України мала більше трагічних сторінок, тому і більшість важливих історичних подій пов'язані не із святкуванням бучних військових перемог, а із тихими заупокойними службами. Як говорив Джеймс Мейс, - "це не я вибрав Голодомор, а ваші мертві вибрали мене". Відмовитись від цього – означає втратити частину своєї самості та як жертви і свідки Голодомору загнати емоції у найглибші закутки підсвідомості, а значить продовжувати нести їхній тягар. Спокійно і без політизації вшанувати їхню пам'ять означає звільнитись та ще раз звільнити тих небагатьох людей, що пережили це горе, і зараз серед нас. До речі, будувати успішне майбутнє на сумних трагедіях може навіть простіше, бо тоді чіткіше бачиш минуле та ясніше розумієш  якого майбутнього не хочеш та що хочеш побудувати. Що ж до негативного впливу на нашу реальність  "віктимізаційних синдромів", то переважно і передусім це робить не комплекс жертви, а речі більш банальні, наприклад, такі як корупція і погане керівництво, низька освіта і відсталість.

За матеріалами видання "Український тиждень" http://tyzhden.ua/Society/36196