Алла КИРИДОН

Сучасний стан досліджень концепту колективної пам’яті актуалізує аналітичні рефлексії щодо онтології та технології пам’яті, традицій її репрезентації, процесів запам’ятовування й трансляції, соціального та культурного моделювання публічної та персональної пам’яті, співвідношення індивідуального й колективного в зазначеному феномені.
Упродовж останніх років до аналізу концепту історичної пам’яті зверталося чимало науковців. Відзначимо з поміж них європейських – Я. Ассмана, В.Вернера, В. Вжоска, Ж. Ле Гоффа, Х. Гірш, О. Гнатюк, Е. Гобсбаума, М.Голку, С. Єкельчика, Р. Козеллека, П. Коннертона, П. Нора, П. Рікера, Й.Рюзена, Р.Стобєцкєго, М. Хальбвакса, П. Хаттона; російських – О. Міллера, А.Полєтаєва, Л. Рєпіну, І. Савельєву, Ж. Тощенка; українських – О. Антонюка, Г.Бондаренка, Г. Грінченко, Л. Зашкільняка, Ю. Зерній, А. Киридон, М. Козловця, І. Кресіну, В. Масненка, Л. Нагорну, М. Рябчука, Н. Яковенко та інших.
Метою повідомлення є спроба виявлення об’єктивних критеріїв появи, окреслення зміни “масок пам’яті” в умовах трансформації суспільства незалежної України та визначення їх соціокультурної та історичної детермінованості.
Підсумовуючи якось результати дискусії на семінарі з історичної психології про особистість і індивідуальність в історії (1990 р.), А. Гуревич зауважив: “Неясність понять, іноді недбалість їх вживання – наша застаріла хвороба. І існує лише один спосіб вилікувати її – обговорювати подібні проблеми, шліфуючи поняття”1. Все це до певної міри симптоматично. До таких, що потребує подальшого осмислення, належить складна й багатоаспектна проблема пам’яті. Як підкреслює сучасна українська дослідниця Г. Грінченко, оперування терміном “пам’ять” у межах сучасних соціогуманітарних досліджень виявляє дві тенденції, вектори яких спрямовані назовні й усередину пояснювального поля цих розробок, – тенденцію опосередкованого присвоювання значень шляхом запозичення термінології з інодисциплінарних вокабулярів і зумовлену нею тенденцію створення власної території змісту, у межах якої “пам’ять” як категорія наукового пізнання формує свою евристичну неповторність.

У межах аналізу виокремлено дві базові проблеми: методологічну і концептуальну. Методологічна полягає в неусталеності понятійно-категоріального апарату та тих утрудненнях, з якими пов’язане надто пряме перенесення пояснювальних схем предметних методологій, запропонованих різними пам’ятоорієнтованими секторами суміжних з історією дисциплін. Пропонується авторська інтерпретація застосування концепту “маски пам’яті”. Концептуальна пов’язана зі спробою сепарувати зміни парадигмальних підходів щодо ідентифікації та осмислення історичних процесів українського державотворення, виявити відповідну зміну акцентів щодо минулого (історичному шляху) та увиразнення “масок пам’яті” в умовах трансформації суспільства.
Обраний для оперування метафоричний термін маска доволі багатогранний:
– “маска” як внутрішня форма;
– “маска” як зовнішня форма;
– “маска” як корелят змісту;
– “маска” як тип-основна форма.
У пропонованому дослідженні концепт “маска” використовується як певний носій-образ пам’яті, а також як прихований потаємний зміст пам’яті. В основі концепції пропонованої розвідки – теза французького соціолога М.Хальбвакса про потребу нової влади чи нового типу суспільства деякий час зберігати існуючі усталені форми соціальної пам’яті для формування відповідників і поступового витіснення усталених образів минулого, упровадження нового трактування або підтвердження (з новими акцентами) образів соціальної пам’яті3. Зазначені теоретичні позиції фіксують потребу осмислення “масок пам’яті” з огляду на те, що ми навантажуємо суспільство частиною минулого, немов баластом; вшановуємо й тримаємося за минуле, очікуючи від нього своєрідної послуги.
Відтак авторське конструювання пропонованої розвідки вибудовується на твердженні М. Хальбвакса про виокремлення (вирізнення) в умовах трансформації суспільства двох зон: зони “технічної діяльності” й зони “особистісних відносин” (або “зону особистого”), які насправді “включені” одна в одну4. Зацікавлення викликає техніка регламентації “маскування” й усунення “масок пам’яті”.
З цим кореспондується бінарне розуміння “масок пам’яті”, згідно з яким, “маска-пам’ять” переживає (1) внутрішній процес мінливості, розвитку, трансформації морфології структур у їх взаємозв’язку з політичними діями, змінами в соціумі й особистому житті індивіда та реакцією на такі зміни; (2)зовнішнє трансформування в континуумі (неперервно-протяжному утворенні), в якому одні події (процеси) змінюються іншими, вимагаючи відповідної кореляції “маски”. Використаємо образне тлумачення “маски”, запозичивши міркування щодо “чужинця” дослідниці семіотичних та літературних структур, авторки низки психологічних розвідок Ю. Кристевої – маска потрібна для утримання “між двома патетичними берегами мужності та смирення”5.
162 Алла Киридон
Накладання маски створює інший образ: “інша відсторонена особистість, позбавлена чутливості шкіра, якою він оповиває себе, щоб утворити прихисток, і насолоджується тим, що зневажає істеричні слабкості свого тирана. Діалектика господаря та раба?”6.
На наше переконання, характеристика “масок пам’яті” в масштабному плані при концептуалізації проблеми має враховувати параметри (відповідні характеристики) груп людей за показниками віку, статі, освіти, професії, кваліфікації, території та місця мешкання, соціального, майнового та кар’єрного статусу тощо. На цьому наголошував і М. Хальбвакс: “… Пам’ять людей залежить від тих груп, до яких вони входять, і від тих ідей та образів, якими найбільше цікавляться ці групи”7.
Процес виникнення “масок пам’яті” може бути:
1. спонтанним (під впливом логіки розвитку подій та їх переосмислення);
2. спрямованим або ж свідомо скерованим, оформленим у певну форму
із приблизно прогнозованими результатами;
3. спровокованим.
На формотворчий процес “маски пам’яті” впливає також динаміка зворотного зв’язку. За допомогою процесу зворотного зв’язку люди усвідомлюють свої можливості, реагують на зміни у сукупності можливостей. Відповідно конструювання нової “маски пам’яті” буде пов’язане: а) з можливою реакцією на трактування нової “маски” з огляду на поширені політично-інституйовані версії; б) межі свободи індивіда для одягнення нової “маски”; в) ступеню демократизації суспільства (чи дозволяє це суспільство “карнавал масок пам’яті”, чи на цьому карнавалі всі мають бути в однакових масках); г) страх одягання “маски”, яка може вирізнятися в загальному костюмуванні.
На дію (тривалість існування) “маски” впливають такі механізми:
1) умови виникнення матриці пам’яті;
2) усталеність традиційного бачення процесу чи явища;
3) оформлення події, монополізованої офіційним дискурсом;
4) захисна функція;
5) часові “скорочення” політичних процесів;
6) зовнішні чинники (зовнішньополітичні, геостратегічні тощо). Розуміння процесу зміни “масок пам’яті” можна пов’язати з парадоксом актора: за образним висловом Ю. Кристевої, “примножуючи маски й “несправжні самості”, він ніколи не буває ні цілком справжнім, ні цілком фальшивим, бо вміє пристосовувати до проявів любові й ненависті поверхневі антени базальтового серця”8.
Зміни “масок пам’яті” відбуваються під впливом перетворень суспільства. Умови будь-якої трансформації передбачають період визрівання, становлення й реальної практичної дії. Певний час трансформоване суспільство живе усталеними образами. Нова парадигма згодом вимагає зміни “масок пам’яті”. А. Гуревич наголошував, що поведінка людей і їх ментальність завжди вибудовується залежно від пануючої в даний момент картини світу. Відповідно посередництвом вивчення картини світу людини конкретної епохи “розкривається те “силове поле”, в якому жили і здійснювали вчинки люди – носії цієї картини світу”9.
Оперуючи конструктом рамки пам’яті, М. Хальбвакс зауважував: “Кожного разу, коли ми розміщуємо одне зі своїх вражень у рамки вже існуючих понять, ці рамки трансформують враження, але й воно в свою чергу змінює рамку. До нашого часу й простору додаються новий момент і нове місце, новий аспект нашої групи, який спонукає бачити її в новому світлі”. Звідси – постійна робота реадаптації, яка змушує нас в зв’язку з кожною подією переглядати всю сукупність понять, вироблених під впливом попередніх подій. Більшість елементів минулого, які суспільство зберігає в пам’яті, реально не відповідає практиці (існуючим реаліям). На переконання вченого, “насправді нам весь час доводиться переходити від однієї рамки до іншої, яка можливо зовсім мало відрізняється від попередньої, але все ж відрізняється; тому нам потрібно весь час заново уявляти собі всі елементи цієї рамки, оскільки будь-яка, навіть найменша зміна, модифікує відносини трансформованого елемента з усіма іншими”10.
Особливо відчутно відмінності свідомості знаходять вияв у переломні епохи, коли “відбувається процес трансформації колективної пам’яті, який охоплює не лише “живу” соціальну пам’ять і пам’ять про пережите сучасників і учасників тих подій, але й глибинні пласти культурної пам’яті суспільства, яка охороняється традицією і обернена до віддаленого минулого”11. За спонтанними змінами політичної реальності можна простежити контури модифікацій пам’яті, які постійно трансформуються. Йдеться про переключення з матричної (базової) пам’яті до альтернативної, у певному соціальному контексті. У пошуках рівноцінної заміни суспільство тримається за традиції, символи, конвенції, обряди, які намагається зберігати й повторювати. Кожна епоха породжує певну, властиву лише їй, свідомість. Водночас варто враховувати, що національна свідомість є річчю дуже динамічною й мінливою. Зміна “масок пам’яті” іноді дисонує з динамікою свідомісного процесу, що призводить до нетипових (казусних або парадоксальних) ситуацій.
Серед основних рис перехідної епохи – розпад універсальної картини світу, притаманної епосі, яка зживає себе; міфологізація свідомості, поява есхатологічних та халіатичних настроїв і переживань; маргіналізація суспільства; інституалізація маргінальної картини світу, “втеча людини від себе”, відмова від головного призначення – бути особистістю; криза колективної ідентичності; зустріч двох культур і виникнення їх діалогу(одна вичерпує себе, інша народжується, тому вона ще не сформувалася остаточно); розмаїття художніх тенденцій, філософських концепцій, розширення світу культури тощо12.
Часовий континуум та діапазон темпоральності уможливлює розгляд “масок пам’яті” та їх мінливість у фокусі подвійної перспективи – як “зсередини”, так і “ззовні” (зсередини – на рівні індивідуальному, ззовні – у вимірі інституційно-державному). Така подвійна перспектива дозволяє врахувати як
164 Алла Киридон
суб’єктивні, так і об’єктивні характеристики змін та розвитку альтернативності “масок пам’яті”. Спроби реконструювати спогади на будь-якому з цих рівнів зазвичай є реакцією на соціальні та політичні нагальні обставини. У цьому сенсі може бути порушена проблема альтернативи пам’яті. Фактично йдеться про кілька процесів, коли:
1. індивідуальна пам’ять (носій має своє бачення “пам’яті”, сформоване в родинному вимірі, на рівні індивідуальному) трансформується під впливом часу, переживань, досвіду;
2. пам’ять у інституційному вимірі трансформується під впливом зміни ідеології, політичного режиму, а це в свою чергу впливає на вписування індивідуальної пам’яті в матриці інституційні (державні).
Яка “маска” формується в результаті взаємодії цих процесів?
Можливі варіанти:
а) зміна маски і “зростання” з нею
(в результати витіснення індивідуальної пам’яті);
б) ретушування зовнішніх характеристик
(при збереженні матричної індивідуальної);
в) узгодження (усталення)
зовнішніх характеристик “маски” й пам’яті індивіда;
г) відмова від “маски” (як виклик).
Відповідно можна виокремити механізми, які впливають на формування поведінки індивідів:
1) природа й сутність переконань;
2) часові горизонти та очікування;
3) перспективи прийнятого рішення;
4) альтернативність досяжного вибору;
5) життєві пріоритети.
Залежно від видів пам’яті (індивідуальна, колективна, інституційна) для дослідження “масок пам’яті”, на нашу думку, доречним видається їх розгляд на трьох рівнях (із урахуванням взаємодії та взаємовпливів):
- мікрорівні (індивідуальному, особистісному),
- мезорівні (колективному, груповому),
- макрорівні (інституційному).
Відтак слушними є міркування М. Хальбвакса: “Звісно, у кожного своя, несхожа ні з чиєю, пам’ять, яка залежить від особистого темпераменту та життєвих обставин. І все ж вона становить частину, немов окремий аспект групової пам'яті, оскільки про будь-яке враження чи факт, навіть якщо вони видаються стосовними нас самих, ми зберігаємо тривалий спогад лише тому, що про них розмірковуємо, тобто співвідносимо їх з думками, що надходять із соціального середовища”13.

Усвідомлюючи масштабність порушеної проблеми й необхідність вивчення процесу “масок пам’яті” на мікро- й мезо- рівнях із залученням грунтовного детального аналізу анкетування, методів усної історії, соціологічних опитувань тощо, у пропонованому повідомленні окреслено лише зовнішній зріз процесу зміни “масок пам’яті” на макрорівні (інституційному). Останній обумовлений швидкоплинними процесами зміни характеру правлячих структур та відповідним характером інституційної пам’яті.
Індивідуальна, колективна й інституційна пам’яті різні за характером. Якщо індивідуальна й колективна пам’ять є відносно усталеними (у певному сенсі-матричними) утвореннями, то інституційна пам’ять є конструктом політизованим. Інституційна пам’ять має на меті створення інтегральної моделі пам’яті, яка здатна об’єднати суспільство. Саме інституційна пам’ять є камертоном маскування інших різновидів пам’яті.
Від політичних установок влади залежить продукування відповідних соціально-культурних візій минулого та маскування пам’яті. Звичайно окрім загального політичного характеру часу, важливу роль відіграють соціокультурні, субкультурні, особистісні характеристики. Важливим є те, як індивіди приймають рішення, сприймають певну ситуацію, реагують на неї, як працює їх мислення та як воно впливало/впливає на їх минулу та теперішню поведінку. Суперечність між офіційною картиною інституйованої пам’яті (концептами й символами, які транслюються інститутами влади, ідеології та культурної політики) та альтернативними картинами індивідуальної пам’яті, які виникають в результаті критичної рефлексії, породжує необхідність пошуку “масок пам’яті”.
В умовах трансформації суспільства, в перехідні епохи, на переломних етапах розвитку держави її історія підлягає ревізії. Зазвичай (як правило) це відбувається з метою зміцнення нової влади (політичного режиму тощо), консолідації суспільства, а також з метою зміни геополітичного вектора або ж вибору іншого полюсу зовнішньої політики. Зміни історичної свідомості наприкінці 1980-х – початку 1990-х рр., коли на фоні загального інтересу до історичного минулого виразно виокремлюються українські національні пріоритети, породили безліч запитань щодо того, “які саме події можна вважати частиною української історії”14. Доцільно звернути увагу на те, що для соціуму, що знаходиться в стані перманентної трансформації, характерні не просто зсуви в суспільній свідомості, а поступове наростання її хаотичності й еклектичності.
Після проголошення незалежності України 1991 року постала гостра й нагальна потреба концептуалізації історії й створення нової моделі національної пам’яті (“історичної пам’яті”15), яка могла б об’єднати українське суспільство. Власне, йшлося про пошук відповідної візії історичного розвитку держави з акцентом на процесах націє- та державотворення. Державна політика пам’яті мала бути спрямована на підвищення інтегративної ролі колективної пам’яті в процесі націотворення, становлення спільної національної ідентичності, до166
Алла Киридон
сягнення суспільної консолідації та соціокультурної єдності української політичної нації. Різка зміна державної ідеології в 1991 році з її подвійною орієнтацією – з одного боку, на цінності Заходу, а з іншого – на цінності й символи епохи національно-визвольних змагань, призвела не лише до катастрофічних економічних наслідків, але й до деморалізації широких верств суспільства, вихованих на модернізаційних ідеалах радянської епохи й викликала гостру ідентифікаційну кризу. Історична біографістика (зокрема “антигерої” радянської історії) потребувала переосмислення в умовах нової суспільно-політичної парадигми, поверталися “забуті імена” різних періодів та епох, актуалізувалась історична спадщина (період Київської Русі, козаччини, українського відродження, національно-визвольних змагань, суперечливих 1920-х років тощо). Своєрідний “історичний бум” початку 1990-х років вимагав не лише широкомасштабної ревізії (перегляду, переосмислення історичних подій і біографій їхніх учасників), але й узгодження власних позицій сприйняття від індивіда та вироблення офіційної версії інституйованої пам’яті. Це знайшло вияв і в еклектиці “масок пам’яті” на фоні інтелектуального вакууму й пошуку власної візії історичного розвитку держави.
Принагідно зауважимо, що аналогічні процеси конструювання чи реконструювання візій історії були притаманні й іншим країнам16. Як зауважив Едвард Лукас (Велика Британія), “правильно буде говорити про те, що в усьому світі не знайдеться країни, яка мала б беззастережно й наскрізно щасливе минуле. Всі відчувають чи то вину, чи то гнів, чи то і те, і те водночас. Хоча вибірковість пам’яті, амнезія та викривлення допомагають створити зручну й приємну псевдоісторичну ілюзію замість історії як такої”17.
Пошук відповідної моделі історичного розвитку України спричинив появу державоцентричної візії минулого. Відповідно спостерігається дистанціювання від радянської історичної версії й зміна “масок пам’яті” на інституційному рівні. Масова свідомість була орієнтована на артикуляцію проблем українського козацтва, Української козацької держави, українського національного руху ХІХ-ХХ ст., української революції 1917-1920 рр., Голодомору, репресій 1930-х рр., насильницької ліквідації українських церков тощо. Саме національно орієнтована історична парадигма стала інструментом легітимації нової української держави й нової влади18.
Оскільки впровадження будь-якого смислового конструкту на практиці потребує часового проміжку, для перших років проголошення незалежності України характерною є відсутність консолідованого розуміння громадянами України національної історії, а відтак – амбівалентний стан національної пам’яті українців (певне різнобарв’я “масок” на рівні індивідуальному та колективному). Увиразнюється побудова своєрідних конкурентних (контраверсійних) моделей історичної й культурної пам’яті та водночас різні способи сприйняття історії. На початок ХХІ ст. спостерігається наявність “суттєвих, аж до несумісності, розбіжностей у трактуванні національного минулого, які не підпорядковані єдиній ціннісно-смисловій логіці національного історичного наративу”19. За твердженням Л. Зашкільняка, значна поляризація українського суспільства, існування подвійних ідентичностей і різновекторних геополітичних орієнтацій “становлять, з одного боку, цікавий феномен мультікультурності соціуму, а з другого, реальну небезпеку для існування самої держави”20. Між тим пам’ять має генерувати смисли й значення стосовно минулого. Однак через свою “вмонтованість” в політику, “пам’ять” раціоналізується і “долучається” до реалізації цілком прагматичних інтересів і цілей влади.
У подальшому політика пам’яті в Україні відзначалася певною непослідовністю і виявляла безпосередню залежність від політичної (геополітичної) орієнтації діючої влади. Створювалися відповідні “маски пам’яті” на інституційному рівні. Так, за президентства Л. Кучми політику пам’яті можна визначити як «багатовекторну», відповідно із зміною “масок пам’яті”. З одного боку, до офіційної візії історії було включено національні компоненти. Наприклад, саме в цей час М. Грушевський одержав офіційне визнання як “батько української нації” (обов’язковим атрибутом кабінетів усіх установ були портрети М.Грушевського, як “першого президента”). З іншого боку, представники влади залишалися послідовними адептами багатьох радянських історичних міфів. На цю дуальність звертає увагу В. Масненко21.
За президентства В. Ющенка визначено курс на суто національну версію політики пам’яті. Зокрема, Президент України Віктор Ющенко активно пропагував ідею примирення між колишніми солдатами радянської армії та вояками УПА. Однак альтернативні й часто взаємовиключні інтерпретації Другої світової війни поглибили поляризацію українського суспільства й активно інструменталізувалися різними силами в політичних конфліктах. Різка відмова від позитивної інтерпретації радянського минулого також викликала посилення конфронтації в українському суспільстві.
Новий Президент В. Янукович доволі чітко позиціонував свою політику пам’яті як альтернативу до дій свого попередника (зміна в оцінці Голодомору, подій Другої світової війни та ін.).
Зміну “масок пам’яті” за роки незалежності можна простежити на прикладі однієї з контраверсійних у акцентуванні подій. Одна з таких проблем – події 1932-1933 рр. Так, в умовах десятиліть радянської політики “примусової амнезії” про трагедію 1932-1933 рр. не згадували, а сам факт Голодомору заперечувався. На державному рівні шістдесяті роковини трагедії практично залишилися непоміченими. Лише 2003 року питання про голод-геноцид уперше стало об’єктом розгляду депутатами Верховної Ради, а згодом прийнято відповідний закон про голод-геноцид. Однак з приходом до влади нового Президента – В.Януковича – з сайту Президента зник розділ про Голодомор (відновлений лише через півроку, до того ж, за словами заступника голови Адміністрації Президента Ганни Герман, оновлюватися він не буде)22. Далі була заява Віктора Януковича в ПАРЄ всупереч закону України про Голодомор і рішенню суду, що Голодомор 1932-1933 рр. не був геноцидом українського
168 Алла Киридон
народу, а лише загальною трагедією народів колишнього СРСР. Такі метаморфози оцінок на вищому державному рівні спонукають до кореляції “масок пам’яті” на інших щаблях влади та на індивідуальному рівні.
Зміна оціночних формулювань та ставлення щодо подій минулого з конкретною метою є сутнісною характеристикою інституційної версії пам’яті. Німецький дослідник Й. Рюзен слушно зауважив: “Дивно з тим минулим. Воно минуло і все ж залишилось... Ми його усучаснюємо, тлумачимо, перетлумачуємо, освоюємо, відкидаємо, то відштовхуємо, то наближаємо, то обожнюємо, то паплюжимо, то матеріалізуємо, то розвіюємо. Ми його забуваємо, а воно все одно не дає нам спокою. Воно навіть саме себе осучаснює і часто всупереч нашій волі. Воно може лежати тягарем на наших плечах, що його нам так би хотілось позбутися. Але ми не можемо. Воно частина нас самих. Без нього ми не можемо жити. Воно має бути корисним для нашого життя”23.
Отже, темпоральний підхід до появи чи зміни “масок пам’яті” дає змогу визначити сутнісні характеристики історичного процесу, його морфогенезисний та акумулюючий характер. Західний антрополог Д. Берлінер на порушене запитання: що, власне, є настільки актуально нового в сучасному зачаруванні пам’яттю?, відповідає: “…Пам’ять допомагає нам розмірковувати про нерозривність і тривалість репрезентацій, практик, емоцій та інституцій…”24. Проблема “масок пам’яті” фокусує в собі ціннісно-смисловий зміст тієї чи іншої епохи та її культури. Кожна конкретна епоха продукує певну соціально-культурну парадигму й різні форми (типи) діалогу між владою й суспільством. Відповідно загальний політичний характер часу (епохи), рівень її демократичності визначає характер “масок пам’яті”. Залежно від установок на збереження чи зміну ціннісних норм, продукованих владою, спостерігається варіювання “масок пам’яті”. Водночас важливою є роль й інших чинників, зокрема соціокультурних, субкультурних і особистісних. Відтак “маски пам’яті” маркують протиріччя між офіційною картиною світу (в основі якої лежать концепти й символи, що транслюються інститутами ідеології та культурної політики) та альтернативними картинами світу й відповідними соціокультурними ідеями й проектами, які виникають внаслідок критичної рефлексії суспільства.
Таким чином, під впливом офіційної політики пам’яті, змін в системі історичної освіти, інших (зокрема й зовнішніх) чинників відбуваються трансформації масової історичної свідомості й відповідних “масок пам’яті”. “Маска” рекомбінується з новими умовами життя соціуму, зміною політичного режиму, національних інституцій, форм та наповнення культури тощо. Водночас маска пам’яті може відображати соціальні, політичні, культурні цінності, які культивуються в суспільстві, що у свою чергу, визначає колективну ідентичність.

1 Гуревич А.Я. Еще несколько замечаний к дискуссии о личности и индивидуальности в истории культуры // Гуревич А.Я. История – нескончаемый спор. – М.: Российск. гос. гуманит. ун-т, 2005. – С. 388.
2 Грінченко Г. Колективна (соціальна) пам’ять: критика теорії та методу дослідження // Схід/Захід: Історико-культурологічний збірник. Вип. 13-14. Спеціальне видання. Історична пам’ять і тоталітаризм: досвід Центрально-Східної Європи/ За ред. В. Кравченка. – Х.: ТОВ «НТМТ», 2009. – С. 22.
3 Хальбвакс М. Социальные рамки памяти / Пер. с фр и вступ ст. С.Н. Зенкин. – М.: Новое изд-во, 2007. – С. 265-267.
4 Там же. – С. 311.
5 Кристева Ю. Самі собі чужі / Пер. з фр. З. Борисюк. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. – С.15.
6 Там само. – С.13.
7 Хальбвакс М. Социальные рамки памяти. – С. 180.
8 Кристева Ю. Самі собі чужі. – С.16.
9 Гуревич А. Я. Еще несколько замечаний к дискуссии о личности и индивидуальности в истории культуры. – С. 402.
10 Хальбвакс М. Социальные рамки памяти. – С. 174-175.
11 История и память. Историческая культура Европы до начала Нового времени / Под ред. Л. П. Репиной. – М., 2006. – С. 38.
12 Бурыкина Н.Б. Переходная эпоха в историческом процесе: Роль личности в историии // Историческая память. Люди и эпохи. – М., 2010. – С. З6.
13 Хальбвакс М. Социальные рамки памяти. – С. 184.
14 Екельчик С. История Украины: становление современной нации / Авториз. пер. с англ. Н. Климчука. – К.: К.И.С., 2010. – С.19.
15 Вживання концепту варіативне. Детальніше див.: Киридон А. Минуле в інтерпретаціях істориків. П’ять розвідок про пам’ять: Монографія / Наук. ред С. Троян. – Рівне: РІС КСУ, 2010. – С. 30-40.
16 Європа та її болісні минувшини / Автори-упорядники Жорж Мінк та Лора Неймайєр у співпраці з Паскалем Боннаром; Пер. з фр. Є. Марічева. – К.: Ніка-Центр, 2009. – 272 с.; Схід/Захід: Історико-культурологічний збірник. Вип.13-14: Спеціальне видання: Іторична пам’ять і тоталітаризм: Досвід Центрально-Східної Європи / За ред. В. Кравченка. – Х.: ТОВ «НТМТ», 2009. – 428 с.
17 Едвард Лукас. Тягар історії // Український тиждень. – 2010. – № 46 (159). – С.35.
18 Масненко В.В. Основные тенденции трансформации массовой исторической памяти в независимой Украине // Историческая память. Люди и эпохи: Тезисы научной конференции (Москва, 25-27 ноября 2010 г.). – М., 2010. – С. 187.
19 Зерній Ю.О. Історична пам’ять як фактор національної безпеки України // Нова парадигма. – Вип. 84. – С.38-39.
20 Зашкільняк Л.О. Україна між Польщею й Росією: історіографія та суспільна свідомість // Український історичний журнал. – 2005. – № 5. – С. 95.
21 Масненко В.В. Основные тенденции... – С. 188.
22 Капсамун І. Прийняти минуле…// День. – 2010. – 1 грудня. – № 220.
23 Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення / Переклав з нім. В. Кам’янець. – Львів: Літопис, 2010. – С. 299.
24 Berliner D. The Abuses of Memory: Reflections on the Memory Boom in Antropology // Antropological Quarterly. – Vol. 78. – №1. – Winter 2005. – P. 205.