Киридон А.М.

Наукова розвідка присвячена дослідженню колективної пам’яті як категорії збереження і осучаснення минулого, що живе в теперішньому і значною мірою впливає на вектори розвитку в майбутньому.

Ключові слова: минуле, колективна пам’ять, темпоральний вимір, історіографія.

Каталізована подіями кінця 1980-х – початку 1990-х динамічність змін, спресованість історичного часу призводять до швидких трансформацій суспільних систем, виникнення багатовекторних криз різного рівня в розвитку суспільства та особистості. Відтак спостерігається руйнація усталених у минулому соціальних структур, фундаментальних змін в осмисленні процесів буття та морально-ціннісних імперативів в умовах модифікації всієї соціокультурної системи. У цих умовах трансформуються алгоритми соціальної дії людини. Зростає зацікавленість проблемами минулого, історії, пам’яті, постає потреба переосмислення взаємовідносин між сучасним і минулим. Актуалізуються проблеми зв’язку політики пам’яті та демократичних трансформацій, пам’яті та політичної культури, ролі пам’яті в громадському примиренні, досягненні толерантності та відновлення довіри. У національній доповіді «Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави» (2009 р.) зазначено: «Українське суспільство періоду незалежності (1991 – 2009) стало «історичним», «хворим на історію», таким, що болісно реагує на будь-які проблеми, пов’язані з власним минулим» [7, с. 462].

Колективна пам’ять уже давно стала визнаним об’єктом дослідження у соціальних науках. Механізми й функціонування в суспільстві, трансформації та передавання новим генераціям, виникнення та інституалізація «спільнот пам’яті» – цей напрямок досліджень сформувався, зокрема, під впливом осмислення соціальних і психологічних наслідків Голокосту і, пізніше, інших «колективних травм». Безпосередньо причетними й втягненими у війну пам’ятей, поряд з філософами, соціологами, психологами, опиняються історики. Концепції історичної пам’яті та основні напрямки сучасної критики досліджень пам’яті все частіше потрапляють у їх поле зору. При цьому серед важливих завдань істориків є відтворення причинно-наслідкових зв’язків і наслідків минулих подій. Колективна пам’ять у сенсі (ре-) конструювання історичного буття піддається осмисленню з нових позицій моменту відтворення. Відбувається активізація процесів об’єднання та роз’єднання інтересів, цілей індивідів, груп, держав різного роду об’єднань. Спостерігається визначення та перевизначення позицій і співвіднесення їх із позиціями інших.

Теоретичне обґрунтування процесу конструювання минулого розкривається, зокрема, у працях Я. Ассмана, П. Бергера, Т. Лукмана, Н. Лумана, М. Фуко, П. Хаттона. Прикладні аспекти деконструкції/конструювання колективних образів історії предметно розроблені у наукових розвідках Т. Адорно, Ф. Артога, Х. Вельцера, Д. Лоуенталя, М. Емара, Екштута, Д. Хапаєвой, Б. Дубіна, Д. Хоскінга, Е. Кінана, Г. Грінченко, В. Гриневича та ін. На українському матеріалі відзначена тема розкривається у працях Я. Грицака, І. Дзюби, Л. Зашкільняка, Ю. Зерній, А. Киридон, Т. Кузьо, А. Портнова та ін.

 В умовах зламу традиційних підвалин життя відбувається переосмислення власного минулого шляху та уявлення про історичний шлях групи, нації, суспільства. Усвідомлюючи, що колективна пам’ять враховує темпоральні властивості людського буття та множинність його проявів і водночас колективна пам’ять є продуктом міжособистісної взаємодії, завдання статті авторка вбачає в аналізі сутнісного наповнення конструкту «колективна пам’ять» у фокусі модусів часу (минуле, теперішнє, майбутнє). При цьому йдеться про створення своєрідної ситуації парадоксу: всі модуси часу (минуле, теперішнє, майбутнє) умовно фокусуються в концепті «колективна пам’ять». Парадоксальність ситуації в тому, що «пам’ять» логічно експлікується на минуле (британський історик Джон Тош взагалі для характеристики соціальної пам’яті оперує терміном «минуле»), водночас у комунікативно-дискурсивній практиці звичним стало екстраполювання її на теперішнє та майбутнє. Вальтер Бен’ямін окреслив спрямованість минулого в майбутнє у відомому формулюванні про те, що «нас очікували». Німецький дослідник Йорн Рюзен зауважив, що з погляду теорії історії це означає, що в досвіді минулого завжди є сподіване майбутнє. Й. Рюзен вводить поняття «темпоральна інтерсуб’єктивність» – це зв’язок між людьми минулого і сучасними людьми, який перебуває на рівні змістовності практики їхнього життя. Надії, очікування і страхи в ланцюгу поколінь якоюсь мірою «передають у спадок» [5, с. 315]. Одна з парадигм цієї темпоральної інтерсуб’єктивності – це міжпоколіннєвий зв’язок культурної орієнтації. При цьому наголошується, що «минуле» – це не якийсь сталий фактаж, бо суб’єктивність людей, що діяли й страждали в ньому, приводила його в часовий рух, який у ментальному зв’язку поколінь більших і менших колективів сягає аж до нас. Точніше, він сягає нашого єства, сягає глибин нашої суб’єктивності, проходить крізь нас і сягає майбутнього, яке ми, визначаючи змісти, проектуємо для своєї діяльності [5, с. 315-316].

Звідси, ми прагнемо розглянути колективну пам’ять в темпоральному модусі репрезентації, виявити причинно-наслідкові зв’язки використання категорії часу щодо аналізу людського буття та трансформації моральних засад особистості в комунікативно-дискурсивному просторі. В концептуальному ключі ми виходимо з того, що пам’ять, як категорія збереження і осучаснення минулого, живе в теперішньому і значною мірою впливає на вектори розвитку в майбутньому.

При цьому в ході викладу послуговуємося поняттям «колективна пам’ять», хоча в науковій літературі найчастіше вживається термін «історична пам’ять». Варіативність дефініювання поняття «історична пам’ять» подано авторкою [2]. Замість терміна «історична пам’ять», широко вживаним в літературі, використовуємо поняття «колективна пам’ять», базуючись на позиціях М. Хальбвакса та Я. Ассманна. Імпонує позиція М. Хальбвакса щодо граничної опозиції історії та пам’яті. Французький дослідник наголошував: «Колективна пам’ять не збігається з історією, і вислів «історична пам’ять» обрано не зовсім вдало, бо він пов’язує дві протилежні з багатьох точок зору поняття» [8, с. 22].

М. Хальбвакс бачив завдання сучасної йому історичної науки в «осмисленні невідрефлектованої традиції», тобто у вивченні колективної пам’яті. Я.Ассманн развиває свою концепцію «історії пам’яті» в аспекті принципово її відмінності від «історії фактів». Без врахування цієї відмінності історія пам’яті може легко перетворитися в історичну критику спогадів.

Водночас Я.Ассманн розглядає колективну пам’ять як синтез комунікативної і культурної, головна риса яких – поєднувати минуле з сучасним. Культурна пам’ять виступає не просто сховищем фактів минулого, але й безперервно функціонуючим реконструйованим відображенням. Тут Я.Ассманн розвиває думку М.Хальбвакса про те, що минуле не дозволяє себе «зберегти», «законсервувати», воно постійно опосередковується сучасним, пристосовується до нього. Те, як і якою мірою відбувається це опосередкування, залежить від духовних потреб та інтелектуального потенціалу конкретних індивідів або груп у відповідному сучасному. Істинність спогадів обумовлена тією самою ідентичністю, яка формується культурною пам’яттю, оскільки всяке співтовариство є тим, що воно само про себе пам’ятає, і ця істинність обумовлена його історією, але не тією, яка «була», а тією, яка зберігається і розвивається в колективній або ж культурній пам’яті. Минуле, підкреслює Я. Ассманн, не просто «реципіюється» сучасним, але й «відкривається» ним заново, «моделюється» в залежності від обставин у самому теперішньому. Звідси, набагато продуктивніше говорити про «динаміку спогадів», ніж про рецепції. Тому мету вивчення «історії пам’яті» Ассманн бачить не в тому, щоб вичленити «історичну правду» з існуючої традиції, а щоб проаналізувати саму цю традицію як феномен колективної або культурної пам’яті.

Необхідно відзначити, що колективна пам’ять формується й форматується під впливом темпоральної складової нашого життя. На цю її сутнісну особливість звернув увагу американський дослідник А.Мегілл. Він писав: «…Пам’ять є одним із модусів нашого часового досвіду – модус часового досвіду, сфокусований на минуле. …Без пам’яті не було б переживання часу…» [4, с. 105].

В умовах зламу традиційних підвалин життя відбувається переосмислення власного минулого шляху та уявлення про історичний шлях групи, нації, суспільства. Парадоксальність ситуації в тому, що «пам’ять» логічно експлікується на минуле. Яким же чином відбувається екстраполяція на теперішнє та майбутнє? Вальтер Бен’ямін окреслив спрямованість минулого в майбутнє у відомому формулюванні про те, що «нас очікували». Й.Рюзен зауважив, що з погляду теорії історії це означає, що в досвіді минулого завжди є сподіване майбутнє. Німецький дослідник вводить поняття «темпоральна інтерсуб’єктивність» – це зв’язок між людьми минулого і сучасними людьми, який перебуває на рівні змістовності практики їхнього життя. Надії, очікування і страхи в ланцюгу поколінь якоюсь мірою «передають у спадок» [5, с. 315]. Одна з парадигм цієї темпоральної інтерсуб’єктивності – це міжпоколіннєвий зв’язок культурної орієнтації. При цьому наголошується, що «минуле» – це не якийсь сталий фактаж, бо суб’єктивність людей, що діяли й страждали в ньому, приводила його в часовий рух, який у ментальному зв’язку поколінь більших і менших колективів сягає аж до нас. Точніше, він сягає нашого єства, сягає глибин нашої суб’єктивності, проходить крізь нас і сягає майбутнього, яке ми, визначаючи змісти, проектуємо для своєї діяльності [5, с. 315-316].

Необхідно особливо зауважити, що колективна пам’ять конструюється в просторі комунікативно-дискурсивних практик. Механізм вплітання часу в дискурс колективної пам’яті потребує як врахування чинників зовнішнього впливу, так і вивчення регуляторів життєдіяльності людини. Німецький учений Р. Козеллек дуже слушно зазначав, що «будь-яке розуміння без поправки на коефіцієнт часу приречене на німоту». Подаючи характеристику праці Г.-Г. Гадамера «Істина і метод», він аргументовано рефлексує: «Розуміння, хоч би на що воно було спрямоване, чи то на текст, чи то в онтологічному плані на пошуки сенсу людського буття, принципово пов’язане з часом, причому не лише з ситуативним часом або ж з духом часу, які є синхронічним камертоном людини, не лише з послідовністю часового розгортання, зрушеннями в часі; розуміння у трактовці Гадамера демонструє зворотній зв’язок із літературно-історичним процесом відображення реальності, джерела якого неможливо збагнути лише діахронічним шляхом, бо своєрідність цих джерел полягає в тому, що вони можуть бути осягнутими лише у своєму часовому континуумі» [3, с. 119-120].

Р.Козеллек запропонував як засіб для постановки теми історичного часу дві антропологічні категорії («завдяки яким можна вивести з історичного джерела імпліцитно притаманні їм уявлення про час»), а саме категорії «простору досвіду» і «горизонту очікувань». Адже теперішнє та майбутнє перехрещуються між собою в існуючих нині досвіді та очікуваннях. Ці категорії дають змогу розкрити феномен історичного часу й у сфері емпіричних досліджень. Жодна дія в історії не здійснюється без опори на очікування та досвід діючої особи.

При цьому надзвичайно важливо враховувати, що між обома темпоральними вимірами існує взаємозумовленість різних видів. У досвіді акумулюються історичні знання, які не можуть бути втіленими в очікування без жодних відхилень чи зламів. В іншому разі історія в принципі щоразу лише повторювала б саму себе. Отже ці обидва виміри – пам’ять і надія – є різними за своїм статусом.

Схоже, що очікуване в майбутньому має інші межі, аніж те, що стало надбанням досвіду в минулому. Час може вносити свої корективи у сподівання, що плекаються людьми, тоді як надбання досвіду складається в одне ціле. Тому неможливо статично співвіднести між собою простір досвіду та горизонт очікувань. Вони творять часову відмінність у сьогоденні, по-різному схрещуючи в ньому минуле й майбутнє. Це – ознака історичного часу, яка водночас може слугувати й індикатором його змінності.

Надзвичайно влучно про це сказав Й. Рюзен: «Потрібно перейти за горизонт одержаного з минулого, тобто історичного розвитку, затверділого в сучасних обставинах життя, і в цьому прислужиться саме та культурна робота, що її називають історизацією» [5, с. 330]. Мова йде не про що інше, як про «інтерпретативне поводження з часом, що відбувається в модусі історичної пам’яті» [5, с. 116-117].

Ґрунтуючись на висновку Й. Рюзена, що «одна й та сама «історична» подія …має завжди дві частини. Це – синтез фактичності, ґрунтованої на досвіді, й інтенційності, ґрунтованої на цінностях, нормах і інтересах», й інших міркуваннях, які його доповнюють [5, с. 197, 202, 205, 207, 329], вважаємо, що в темпоральному вимірі фактичність може бути незмінною, однак інтенційність трансформується позаяк трансформуються цінності, норми й інтереси. Відтак, пам’ять може звертатися до факту, але його інтерпретація залежатиме від усталених ціннісно-моральних та ідеологічних норм суспільства.

Пам’ять прямо чи опосередковано утримує такі події/факти, а відтак і ґрунтовану на них ідентичність, зокрема у соціальних інтеракціях і комунікаціях. Те саме стосується часового проміжку історичної свідомості з-поза меж індивідуальної пам’яті та пам’яті поколінь. Події духовно з нормативною силою і значенням завжди живі для сучасності. Коли їх через пам’ять переносять з минулого до сучасного, вони набувають значення, але не обов’язково згодом, бо вони вже, так би мовити, вписалися у внутрішні і зовнішні обставини, за яких і на основі яких про них пам’ятають. Це означає не що інше як те, що ще до того, коли минуле через тлумачення стає історією для пізнішої сучасності, воно вже діє у процедурах їхнього переінтерпретування на історію.

Разом з тим події з огляду на їхню силу формування ідентичності можуть перебувати на різноманітних рівнях значення. У штучному ідеально-типовому перелікові доречно виокремити такі можливості:

1. Події з позитивною ґрунтувальною й конститутивною функцією. Відомі приклади – Декларація незалежності 1776 р. з її значенням для політичної ідентичності громадян США, воскресіння Христа для християн, об’єднання Німеччини 3 жовтня 1990 р. для сучасного німецтва тощо.

2. Події, що негативно конституюють ідентичність: указ Президента України В.Ющенка про присвоєння очільнику ОУН Степану Бандері звання Героя України, постійне звинувачення мешканців певних територій у колабораціонізмі (не забуваймо, що «минуле потрібно ще й так пам’ятати, щоб воно й відпускало»).

3. Події або ланцюги подій, які давніші вияви колективної ідентичності перетворюють на інші й новіші (наприклад, Голокост з огляду на нову концепцію німецької ідентичності чи Голодомор як вагомий чинник впливу на конструювання сучасної концепції української ідентичності).

На підставі сказаного загалом уповні логічно й об’єктивно постають як мінімум два питання. Перше – чи можлива «правильна пам’ять»? І друге – чи історія несе відповідальність за колективну пам’ять?

Пальма якщо не першості, то чіткості у формулюванні першого з них належить уже згадуваному Аллану Мегіллу [4, с. 92]. Іншими словами, мова йде про те, чиї політичні, соціальні й культурні імперативи домінуватимуть в репрезентації минулого в кожен конкретний момент розвитку історії й історіописання. При цьому необхідно враховувати, що завжди є шанс появи певного свідчення, яке змінить сприйняття того, що відбулося. Але проблема полягає в тому, що жодне з наявних/сконструйованих свідчень не може претендувати на монополію істинності, не дає адекватного розуміння того, що саме відбулося. Добре відомо, що навіть зі свідченнями, зібраними відразу після подій, слід поводитися надзвичайно обережно. А коли після подій проходить певний час, то ситуація лише ускладнюється. Часто люди просто нездатні або не бажають помічати різницю між тим, що вони дійсно бачили, що вони тільки-но чули і що відбувалося в дійсності. Вони іноді вкладають в те, що вважають своїми власними спогадами ту інформацію, яка стала доступною їм пізніше.

Звідси, спроби виправити ситуацію «дефіциту пам’яті» за рахунок заповнення очевидних і ні прогалин, лакун, «білих плям» за допомогою історіописання, розвитку історіографічної традиції. А це неминуче переводить друге питання у площину відповідальності історії перед колективною пам’яттю.

Історики, звичайно, не відповідають за те, що відбулося в минулому, так, начебто вони самі брали безпосередню участь у ньому. Їхня відповідальність стосується інтерпретування/конструювання відповідних подій як доконечної умови того, як ці події впливатимуть на культурне орієнтування сучасної практики життя. Інтерпретуючи події минулого, вони застосовують критерії історичного змісту, що містять оцінки й норми. Саме на них ґрунтується їхня відповідальність.

Історична відповідальність за минуле означає те, що ці застосовувані істориками оцінки й норми є частиною самого підданого інтерпретації минулого. У цьому сенсі минуле виступає моральною передумовою намірів сучасної діяльності. Тут ідеться про етичний спадок, завжди присутній у культурних орієнтирних рамках сучасного життя. Щоб не випускати з уваги культурного устрою самих себе і свого світу, історики мають спиратися на ці моральні передумови.

Відповідальність у праці істориків виявляє потрійний часовий вимір [5, с. 273-274]:

а) Перший із них очевидний: історики відповідальні перед своїми сучасниками за реалізацію специфічних наповнених цінностями потреб в орієнтирах, пов’язаних з осучасненням минулого. Історія відповідальна за колективну пам’ять і за її впорядкування та спрямовування через керовані ними пізнання й репрезентацію.

б) Другий часовий вимір доповнює відповідальність за сучасне: історики відповідальні за майбутнє настільки, наскільки воно є справою осучаснення минулого. Немає жодного історичного мислення без більше чи менше прихованої перспективи часової зміни, яка вказує у майбутнє і через наміри діє як культурний чинник у спрямованості людської діяльності.

в) Третій часовий вимір стосується минулого. Історики відповідальні за освоєння спадщини минулого. Вони мають справедливо ставитися до людей минулого й опрацьовувати злочини й жахіття, що теж належать до цієї спадщини. Це та відповідальність за «корекцію пам’яті», яка нині притягує до себе найбільше уваги не лише теорії історії, а й політики пам’яті в царині історичної культури.

При цьому є різні можливості усвідомити цю відповідальність історії за минуле: а) справедливо оцінюючи померлих, б) приймаючи нормативний спадок: здобутки й недоліки, але й злодіяння минулих поколінь, і (в) роблячи самого себе адресатом очікувань і побоювань людей у минулому. Сучасність має відповідати за минуле, бо в іншому випадку спрацює теза з німецької поштівки: «Хто не пам’ятає, того покарає майбутнє» [5, с. 315, 322]. Усі три можливості залежать від фундаментального зв’язку між людьми минулого й теперішнього. Від зв’язку, що діє там, де нормативні зобов’язання визначальні для діяльності, і де формується особиста й соціальна відповідальність за її результат. Це можливо лише за умови усвідомлення системи цінностей самих істориків, що вдаються до оцінювання минулого. Мова йде про внутрішній живий зв’язок, яким є сама історія як часовий розвиток від минулого до сучасного. Він об’єднує різних індивідів у темпоральній інтерсуб’єктивності (або в позачасовій суб’єктивності), яка сама зводить дві системи цінностей до нормативної й обов’язкової єдності в часовій змінності. Темпоральна інтерсуб’єктивність – це зв’язок між людьми минулого і сучасними людьми, який перебуває на рівні змістовності практики їхнього життя. Надії, очікування і страхи в ланцюгу поколінь якоюсь мірою «передають у спадок». Одна з парадигм цієї темпоральної інтерсуб’єктивності – це міжпоколіннєвий зв’язок культурної орієнтації.

Загалом можна говорити про актуалізацією порушеної нами проблеми, з одного боку, в парадигмальному просторі історії, колективної пам’яті й історика, з іншого боку, – в парадигмі конструювання істориками образу минулого з позицій сучасності. Історик при цьому виступає безпосереднім модератором історичної пам’яті та ідентичності, зв’язуючою ланкою між минулим, сучасним і майбутнім у рамках творення його інноваційного проекту. Перефразовуючи в контексті темпорального модусу репрезентації колективної пам’яті авторитетних російських дослідників І. Савельєву та А. Полєтаєва [6, с. 491], можна сказати, що цей дискурс передбачає роботу професійної історичної спільноти над виробленням не просто наукового знання, а й масового „знання про минуле” – історичної пам’яті. Такий, за Ф.Артогом, «режим історичної рефлексії» [1, с. 166-167] виступає у новій якості науково сформульованого переживання минулого, яке, у свою чергу, визначає, яким чином ми говоримо про наш теперішній час та живемо в ньому. Тим самим модус або феномен темпоральності колективної пам’яті виступає могутнім чинником впливу на історію і розвиток історіописання, ставить перед істориками нові завдання як чисто теоретичного, так і прикладного плану в пошуку, опрацюванні й інтерпретації джерельного комплексу та конструюванні минулого з метою встановлення зв’язків, які його пов’язують з сучасним і майбутнім.

Список літератури

1. Артог Ф. Время и история. «Как писать историю Франции?» / Ф.Артог // Анналы на рубеже веков: антол. / Пер. с фр. — М.: ХХІ век: Согласие, 2002.
2. Киридон А.М. Концепт «історична пам’ять»: варіативність дефініювання / Алла Миколаївна Киридон // Україна – Європа – Світ. – Вип.3: Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини / Гол. ред. Л.М. Алексієвець. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В.Гнатюка, 2009.
3. Козеллек Р. Часові пласти. Дослідження з теорії історії / Пер. з нім. / Райнгарт Козеллек. – К.: Дух і літера, 2006.
4. Мегилл А. Историческая эпистемология: Научная монография / А.Мегилл / Перевод Кукарцевой М., Кащаева В., Тимонина В. – М.: «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2009.
5. Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення / Й.Рюзен [Пер. з нім.]. – Львів: Літопис, 2010.
6. Савельева И. М. Теория исторического знания : учеб. пособие / И. М. Савельева, А. В. Полетаев. – СПб. : Алтейя; М. : ГУ ВШЭ, 2008.
7. Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави: національна доповідь / За заг. ред. В.М. Гейця [та ін.] . – К.: НВЦ НБУВ, 2009.
8. Хальбвакс М. Коллективная и историческая память / М. Хальбвакс // Неприкосновенный запас: Дебаты о политике и культуре. – 2005. – № 2-3 (40-41).

Kyrydon Alla

The Past in the collective memory

Collective memory is formed and formatted under the influence of the temporal component of our lives. In a breakdown of traditional life is the basis for rethinking the way their past and historical understanding of the path group, nation, society. Scientific research devoted to the study of collective memory as a category of maintenance and modernization of the past, living in the present and significantly affects the vectors in the future.

Key words: history, collective memory, temporal dimension, historiography