Алла Киридон

ПРОФЕСІЙНА ІСТОРІОГРАФІЯ ТА КОЛЕКТИВНА ПАМ’ЯТЬ:
ПРОБЛЕМА СТРУКТУРУВАННЯ ПРОСТОРУ

У статті здійснено спробу привернути увагу до осмислення складних
проблем кореляції професійної історіографії та колективної пам’яті, ролі
історика в реалізації державної політики пам’яті, взаємодії історика й
влади.

Ключові слова: професійна історіографія, колективна пам’ять, влада.
арактер епохи й умов соціального буття (в широкому сенсі його розуміння, зокрема
й під кутом зору залежності від існуючого в суспільстві типу влади) в усі часи
справляв визначальний вплив на характер історіописання. Кожна історіософська
система спирається на той чи інший набір ментальних установок, або інакше кажучи,
неусвідомлених колективних уявлень про історію, особистість й суспільство, які існують в
конкретному соціумі. Ці ментальні установки формуються під впливом соціального досвіду та є
своєрідними “емоційними матрицями” ключових теоретичних положень. Однак будь-яка
історіософська система умовно має два виміри – ментальний і науковий, які збігаються лише
частково. Для адекватного розуміння історіософської системи необхідним є аналіз обох рівнів у
їх взаємодії (з урахуванням певної свободи наукової думки відносно ментальних установок [1,
с. 173]. Російський історик А. Гуревич зауважував: “Безперечно, історик живе в суспільстві й
відчуває його вплив, і в цьому розумінні його міркування не можуть бути абстрагованими від
умонастроїв, руху думки, характерних для його середовища” [2, с. 563].
З огляду на відзначене, проблема, визначена за базову в форматі пропонованої наукової
розвідки, зводиться до пошуку відповіді на запитання: “Як думають історики” з приводу того
“як суспільства пам’ятають”? [3]. Авторка вбачає за необхідне артикулювати залежність
професійної історіографії та колективної пам’яті, а також роль державних інституцій у
формуванні історичного дискурсу та “корегуванні” (затребуваності) колективної пам’яті.
Двома полюсами історіописання виступають “народна” історіографія (або зібрання
колективних суспільних уявлень про минуле) і академічна чи професійна наука (фахове
аналітичне пізнання минулого) [4, с. 36]. Водночас, професійна історіографія як галузь
історичної науки, перебуває в тісному взаємозв’яку з інститутом владного історичного
дискурсу. Особливо така взаємозалежність професійної історіографії від влади посилюється
(або вплив останньої стає домінуючим), коли справа стосується вузлових проблем
сьогодення, однією з яких виступає дискурс колективної або історичної пам’яті.
Історико-соціальний вимір пам’яті, її формування, а також співвідносність соціальної
(колективної) пам’яті та історичного знання завжди привертали увагу істориків, викликали
гострі дискусії, зіткнення часто протилежних і взаємовиключних точок зору. На думку
російського дослідника, доктора історичних наук Ю. Зарецького, в цих дискусіях варто
звернути увагу на певну відмінність у позиціях учасників: якщо для знаного французького
соціолога М. Хальбвакса та окремих його послідовників соціальна пам’ять та історична наука
виступають як антагоністи (історична наука закінчується там, де закінчується колективна
пам’ять і навпаки), то нове покоління вчених схиляється до зближення цих понять [5].
Російська дослідниця В. Високова зазначає, що створення множинності альтернативних
образів минулого синтезує й ієрархізує культурний простір сучасного суспільства. За очевидної багатоповерховості рівня пам’яті (персональна, колективна, національна) повинні сформуватися
несуперечлива картина минулого й культура обговорення протиріч, які виникають. При цьому
історики й й політики можуть знайти спільну мову й розпочати діалог, але пересічні носії
пам’яті (особливо пам’яті травматичної, такої, що розділяє) виявляються неготовими до
компромісу з минулим. У цьому контексті зростає роль інститутів і практик, які формують
пам’ять, і в першу чергу, актуалізується роль історіографії [6].
Підтвердженням поліваріативності наукових підходів до концепту “колективна
пам’ять” і ролі професійної (академічної) історіографії у її дослідженні став круглий стіл
“Історія, історики й влада”, який відбувся 2 лютого 2010 року в Москві в Російській академії
наук. Учасниками зібрання стали російські, французькі, канадійські, німецькі й українські
вчені, які працюють у царині наукового дослідження історичної проблематики й історичної
пам’яті зокрема. “Колеги по цеху” піддали критичному осмисленню роль і можливості
історика в осмисленні феномену історичної або ж колективної пам’яті. На думку
французького історика П’єра Нора, нова місія істориків, як зв’єднувальної ланки між
минулим і майбутнім, полягає у з’ясуванні, що взяти від минулого, щоб зміцнити майбутнє.
Особливої актуальності в сучасних умовах набувають слова відомого представника Школи
“Анналів” Ж. Мішле: “Історики мають сказати те, що минуле дозволяє і що воно не дозволяє.
Треба змусити заговорити “мовчання історії”.
Інтерес до проблеми пам’яті посилився в останній чверті ХХ ст. [7]. Термін
“колективна пам’ять” прийнятний для позначення спільного для значної кількості людей
досвіду, образу або ґештальту. Кожен набуває свого власного досвіду, але спільні спогади
стосуються єдиної для всіх події або низки подій. Недолік стабільності на рівні ідентичності
призводить до проекту конструювання пам’яті з метою конструювання самої ідентичності.
Історик стає безпосереднім модератором колективної (“історичної пам’яті”) та ідентичності.
Окрім ідентифікуючої, колективна пам’ять виконує ряд соціально значущих функцій:
мобілізації, легітимації, соціалізації, солідаризації, національної безпеки.
Одним із перших до розгляду відносин між історією й пам’яттю звернувся французький
соціолог Моріс Хальбвакс (1877–1945) [8]. В узагальнюючій праці “Колективна пам’ять”
(видана посмертно 1950 року) М.Хальбвакс визначав пам’ять як соціальну конструкцію, яка
створюється в теперішньому. На його думку, найвагомішим є те, що пам’ять індивіда
жорстко детермінована існуючими в суспільстві категоріями розуміння, а історичні
інтерпретації залежать від свідомості соціальних груп, які їх продукують.
На цій обставині в контексті розуміння феномену колективної пам’яті акцентує увагу
А. Мегілл. “Очевидно, що пам’ять не є простим відтворенням минулого, – відзначає він. – Не
можна стверджувати, що пам’ять пасивна; навпаки, це активна здатність людини…” [9,
с. 111]. Колективна пам’ять позначає досвід людей, які насправді брали участь в конкретних
історичних подіях, що розглядаються. Звідси очевидно, що головний зміст пам’яті полягає в
досвіді. Історик стає безпосереднім модератором колективної пам’яті та ідентичності.
Британський дослідник Данкан Белл, досліджуючи взаємозалежність міфу, колективної
пам’яті та національної ідентичності, впроваджує концепт “міфопанорама” (мythscape).
Спираючись на конструктивістську парадигму, колективну пам’ять дослідник визначає як
“витвір індивідів (або групи індивідів), об’єднаних разом для обміну спільними спогадами про
конкретні події минулого”. Натомість, міф він характеризує як спрощену, але насичену подіями
оповідь про сучасне (теперішнє) через реконструкцію минулого. Концепт “міфопанорама”
(мythscape), який пропонується для визначення національної ідентичності, – це тимчасова й
просторова дискурсивна область, в якій міфи нації постійно вигадуються, передаються,
обговорюються й відтворюються [10, с. 63]. Стан колективної пам’яті, який характеризується
полярністю в оцінках минулого, неминуче продукує подвійну (множинну) ідентичність.
З метою уникнення підміни понять, як стверджує А. Мегілл, важливо звернути увагу на те,
чим не є пам’ять. По-перше, пам’ять – не ностальгія, яку американський дослідник визначає як
“привабливість реального чи уявного минулого – сум за ним” [9, с. 147]. Існує складна
діалектика ностальгії й пам’яті (або стійкої й нестійкої ідентичності). Про це йдеться і в праці французького дослідника П. Нора “Місця пам’яті” [11]. Різниця між ностальгією й пам’яттю
полягає в тому, що ностальгія орієнтована в напрямку від суб’єкта (окремої людини; групи) й
зосереджує увагу на реальному або уявному минулому. Натомість, пам’ять орієнтована в
напрямку до суб’єкта й реальне або уявне минуле її цікавить тільки тому, що минуле
сприймається як важливе для суб’єкта, навіть конститутивне для нього. В той час як пам’ять
пов’язана з ненадійністю ідентичності сьогодення (яка конструює ці спогади), ностальгія
пов’язана з відчуттям задоволеності ідентичністю сучасності, яка породжує цю ностальгію.
По-друге, пам’ять не є традиція (остання – це об’єктивно існуючий набір культурних
артефактів або артикуляцій). На думку А. Мегілла, прихильники традиції, впевненої у власній
стійкості, навряд чи звертатимуться до пам’яті: натомість, в разі потреби захисту традиції,
вони звертаються саме до несуб’єктивних факторів – до канону, набору філософських або
релігійних істин, до можливих історичних подій, до існуючої інституалізованої структури. У
стійкої ідентичності мало потреби в наочному, предметному зверненні до пам’яті. Коли
пам’ять впритул наближається до традиції, це означає, що вона наближається до слабкої
традиції. Інакше кажучи, звернення до пам’яті, тобто звернення до того, що є суб’єктивним і
особистісним, вірогідно виникає лише тоді, коли починає відчуватися неадекватність
об’єктивно існуючих опор (стовпів) даної традиції” [9, с. 148–149].
Висновуючи, А. Мегілл зауважує, що на емпіричному рівні пам’ять часто накладається
на ностальгію й традицію. Але пам’ять, з одного боку, й ностальгія чи традиція – з іншого, за
багатьма параметрами залишаються різними феноменами. Відповідно, має зберігатися
відмінність між ними на концептуальному рівні.
Пам’ять тісно пов’язана з ідентичністю, особливо в ситуаціях, де існує загроза для
ідентичності або коли ідентичність “сумнівна”. М. Хальбвакс уважав, що соціальні
ідентичності виникають ще до колективних спогадів, які вони конструюють. Через певний
проміжок часу колективні спогади надають нової форми ідентичності, яка їх вибудувала, але
ідентичність, на думку М. Хальбвакса, завжди є попередницею пам’яті [8, p. 84].
За твердженням Б. Андерсона, справа – в “уявлених спільнотах”; ми можемо уявити
уявлені співтовариства як уявні ідентичності. Водночас, будь-яке співтовариство, крім дуже
малих груп, є певною мірою “уявним”. Існує пряма залежність між розміром спільноти та
пам’яттю: чим більше спільнота є уявною, тим більше вона потребує “пам’яті” й “забування”
(“стирання”, “витіснення з пам’яті”) [12].
Пам’ять може розглядатися як маркер набутого життєвого досвіду, через який виникає
ідентичність. За умови тяглості й стабільності державницького існування відповідно існує
тяглість існуючої конструюючої опори. За умов нестабільної ідентичності виникає потреба в
проектах конструювання пам’яті власне з метою конструювання самої ідентичності. У
ситуації конфліктуючих образів множинність пам’яті може бути небезпечною й
деструктивною. Вона може слугувати як потужним ресурсом міжгрупового конфлікту, так й
чинником , що мобілізує й об’єднує суспільство [13, с. 106–107]. Водночас помилковим
видається бажання перетворювати історію просто в засіб боротьби за ідентичність. У праці
“Історія й пам’ять” популярний французький історик Жак Ле Гофф характеризує пам’ять як
“сировину” історії й пропонує, щоб “ментальна, усна чи писемна, вона була живильним
джерелом, до якого припадають історики” [14, р. ХІ].
Цю тезу заперечує А. Мегілл, зауважуючи, що помилково й доволі небезпечно розглядати
пам’ять як джерело історичних фактів чи своєрідну “сировину” для історії [9, с. 106]. Так само
помилково вважати, що історія є просто сумою всіх можливих спогадів. Але помилково
розглядати історію й пам’ять як прості опозиції або контроверсії. За визначенням А. Мегілла,
“пам’ять є образ минулого, сконструйований суб’єктивністю в теперішньому” [9, с. 165]. Таким
чином, пам’ять за визначенням суб’єктивна; вона може також бути ірраціональною й
суперечливою.
З іншого боку, історія як дисципліна, має бути об’єктивною, уніфікованою,
впорядкованою, аргументованою. Але вона не може бути всуціль такою, оскільки “завжди за
тим, що відомо, зберігається певний незбагненний залишок, а зв’язок історії з суб’єктивністю неминучий” [9, с. 165]. За переконанням П. Гірі, “історики працюють з
певною метою – фактично задля того, щоб формувати колективну пам’ять історичного цеху
й, в кінцевому рахунку, суспільства, в якому живуть”, а науковий пошук “прагне до того,
щоб видозмінити колективне розуміння минулого” [13, с. 118].
Стійка академічна традиція передбачає, що наука належить до сфери об’єктивного
знання. Досліджуючи досвід історичного часу, німецький історик Р. Козеллек зазначав, що
“суперечка навколо “об’єктивності” набуває особливої гостроти лише там, де “факт”
вміщується в контекст формування історичного судження” (тобто: коли ми намагаємося
підтасовувати факти під контест – це породжує необ’єктивність візій історичного минулого)
[15, с. 209]. Історичне пізнання є цінним саме по собі, водночас практичний інтерес
спрямований на конкретні специфічні цілі. Історик дотримується формули своєрідного
“вимушеного компромісу” між логікою дослідження й відчуттям реальності. На думку
сучасного російського дослідника М. Копосова, причина, вірогідно, в тому, що
“заангажованість”, добровільна чи вимушена, зазвичай розглядається швидше як факт
ідеології, аніж психологіЇ, натомість “прагнення до психологічного комфорту” спонукає
вченого міцно триматися згаданої академічної традиції [1, с. 172].
Водночас постає ще одна проблема – професійна історіографія та влада. Якщо вважати
істориків першочергово належними до академічного простору об’єктивного знання, то ситуація
взаємодії істориків з владою є порушенням цього простору (історики виходять за межі свого
простору). Розвиток історії як науки, яка справляє потужний вплив на легітимізацію української
національної суверенності та ідентичності, неодмінно входить до сфери зацікавлень держави.
Історик не може творити в неузгодженому просторі державної легітимаціїї, а держава відповідно
зацікавлена в появі необхідного історичного наративу для аффірмативності власних кроків і
відповідно координує інституційну базу наукових досліджень, формує запит на ліквідацію
“білих плям” історії, вивчення маловідомих сторінок українського минулого, концептуалізацію
ролі та місця України у загальноєвропейському та світовому історичному процесі тощо.
Історик не є дистанційованим спостерігачем. Він, з одного боку, має глибоко аналізувати
документи, професійно відтворюючи картини минулого, а з іншого – відчуває власну
причетність до подій сьогодення й вимог часу. Окрім того, існує “власний простір переживання”
особистості науковця. Цей внутрішній простір формується також у вимірах кількох площин.
Відповідно в працях (текстах) історика імпліцитно залишається наявною напруга, яка
виявляється в прагненні “не виходити за межі дозволеності”. Йдеться просвоєрідну колізію, яку
можна визначити як “вимушений мовчазний компроміс” між логікою й відчуттям реальності.
Безумовно потребує з’ясування сутність й причини виникнення такого своєрідного “мовчазного
компромісу” – чи був він цільовий (усвідомлений) чи ситуативний (вимушений). В.Високова
підкреслює, що історики й й політики можуть знайти спільну мову й розпочати діалог, але
пересічні носії пам’яті, особливо пам’яті травматичної такої, що розділяє, виявляються
неготовими до компромісу з минулим. Наразі такою важливою є роль інститутів і практик, які
формують пам’ять, і в першу чергу, зростаюча роль історіографії [6].
Наразі постає питання: чи повинна історія бути аффірмативною (такою, що
підтверджує, стверджує) відносно суспільства, в якому вона виникає й функціонує?
Відповідь може бути неоднозначною. На думку американського дослідника А. Мегілла,
історія має аффірмативну функцію з огляду на її фактичну залежність від того політичного
порядку, який виділяє кошти на її фінансування [9, с. 117]. Водночас історіописання має
виконувати критичну функцію. Аффірмативна або дидактична історіографія (її основна
функція – консолідація й підтримки спільноти (групи, держави, нації, релігії тощо) є
благородною, але невиправданою спробою змусити історію робити те, на що в неї немає
повноважень, тобто бути не тільки критиком, але й наставником. На нашу думку, професійна
історіографія, передусім, повинна виконувати диспозитивну (таку, що дозволяє вибір)
функцію, а контекстуально – аффірмативну.
Розвиток національної історіографії слугує специфічним інструментарієм
упровадження та реалізації політичних рішень (рішень влади), а також засобом конструювання колективних уявлень про минуле. Історик виступає безпосереднім
модератором історичної пам’яті та ідентичності. Відповідно національна історична наука
розглядається в якості самодостатнього інструменту державної політики пам’яті. Складність
ситуації в Україні полягає в необхідності одночасного вирішення кількох взаємопов’язаних
завдань: відтворення академічного простору об’єктивного знання, подолання маргіналізації
вітчизняного історичного середовища, модернізація процесу історичних досліджень та
конструювання національного історичного наративу.
Чи можна говорити про іманентність ідеології професіоналізму наукових працівників?
Ствердно відповідаючи на порушене запитання, М. Копосов зауважує: “В “ідеології
професіоналізму” закладено компроміс: якоюсь мірою це захист учених від системи, але ще
більше – захист системи від науковців” [1, с. 192]. Наразі йдеться про роль і вплив влади як
на процес конструювання істориком колективної пам’яті, так і вироблення певної
самодостатньої державної політики пам’яті. Так, американські вчені П. Бекрек і М. Берретц
говорять про здатність влади до “мобілізації схильностей”, тобто можливості суб’єкта влади
(“панівних груп”) побічно управляти діями об’єкта, мобілізуючи його схильності й
визначаючи міру його участі в прийнятті суспільно важливих рішень “Мобілізація
схильностей” – це активізація “сукупності визначальних цінностей, переконань, ритуалів та
інституціональних процедур (“правил гри”), які систематично й стабільно забезпечують
вигоду певним індивідам і групам за рахунок інших” [16, р. 198].
Формуючи (декларуючи) політику пам’яті, влада втручається в сфери, де виконання
владних відносин у традиційному розумінні не присутнє. Вона певним чином організовує
ментальне буття об’єкта так, як вигідно для неї. Незважаючи на свою безособовість і
всюдисущність, влада, на думку французького науковця М. Фуко, “завжди діє причинно й
цілеспрямовано, її тактики завжди раціональні й спрямовані на досягнення найбільшого
ефекту. Владні відносини “наскрізь пронизані розрахунком” і завжди мають чіткі наміри й
цілі” [17, с. 194–195].
Найефективнішим ресурсом влади при цьому є “колективна пам’ять” (поширенішим є
інший концепт – “історична пам’ять”). “Саме влада задає “порядок дискурсу”, – відзначає
український дослідник В. Копилов. – Влада намагається структурувати знання під конкретне
завдання. Відповідно формуючі знання дискурси складаються в певний порядок під впливом
владних відносин, що панують у суспільстві, і так чи інакше відбивають їх у собі. Влада має
потребу в знаннях, що виправдовують і обґрунтовують її, але й знання, дискурси, мають
потребу у владі, щоб стати домінуючими. Тому влада завжди породжує знання, а знання –
владу, вони перебувають у нерозривній єдності...” [18, с. 422]. Можливо варто погодитися з
зауваженням Р. Барта, що “історичний дискурс за своєю суттю є ідеологічним”.
Наразі можна припустити, що історична пам’ять служить владі, а влада – почасти
знанню, але це не є констатацією простого принципу додатковості. Існує конкретний
механізм цієї взаємодії. Зокрема, на державному рівні за президентства В. Ющенка ряд
відповідних указів і постанов сфокусували пошук і необхідну парадигму. Так, згідно Указу
Президента України “Про додаткові заходи щодо розвитку наукової та науково-технічної
діяльності НАН України” (№ 827/2008 від 11 червня 2008 р.), органи державної влади мають
активно залучати фахових істориків до процесу розробки та прийняття державних рішень,
зокрема у процесі реалізації державної політики пам’яті.
Якщо врахувати підхід постмодернізму щодо поліцентризму істини (істин насправді
безліч і всі вони відносні), сутністю відповідного дискурсу державної політики пам’яті, її
“ґенералізуючою” ідеєю є формування чітко спрямованої історичної пам’яті. У випадку історії
України – погляду на тяглість історичного процесу формування української державності.
Професійні історики спрямовують науковий пошук на формування колективної пам’яті
суспільства, колективне розуміння минулого, конструюючи національний історичний міф.
Такий погляд на роль професійних істориків у формуванні колективних уявлень про
минуле поділяють авторитетні російські теоретики пам’яті І. Савельєва та А. Полєтаєв:
“Функція ідентифікації, яку здавна виконувала історія, тепер має реалізуватися на рівні масових уявлень про минуле. Цей дискурс передбачає, що професійна історична спільнота
має працювати над виробленням не просто наукового знання, а й масового “знання про
минуле” – історичної пам’яті” [19, с. 491].
“Мобілізація схильностей” спонукає владу до визначення відповідних ціннісніх й
поведінкових орієнтирів науковців. Історик обирає власне поле досліджень, виходячи з власних
преференцій та уподобань, але імпліцитно, з урахувань політичної кон’юнктури. Інший варіант –
держава “включає” дослідника у власний дискурс, і він розробляє те, що “затребуване”.
Водночас слід враховувати, що носії влади самі виховані в певному середовищі, мають
власні стереотипи, особистісне потрактування подій. Тобто, з одного боку, влада “задає”
політику пам’яті, але, з іншого боку, середовище й дійсність формує владу й кореспондує
державну політику пам’яті. Згідно точки зору М. Фуко, “влада, будучи іманентною тим
відносинам, де вона перебуває, організує й контролює їх. Вона виконує позитивну продуктивну
роль у конструюванні нашого світу, тому що є присутньою там, де необхідні відносини сили, а
вони необхідні не тільки й не стільки для руйнування й обмеження, скільки для творення.
Створення нового й удосконалення вже існуючого” [17, с. 193–194]. З огляду на це твердження,
– попри небезпеку насадження знань і вибудови одновимірного бачення історичного розвитку –
в умовах перехідних суспільств з неусталеними світоглядними установками (українське також
належить до них), можливо, на певному етапі впровадження державної політики пам’яті,
спрямованої на вироблення певної визначеної стратегії конструювання минулого та
форматування дійсності, є необхідним. Активний розвиток історичних досліджень в умовах
незалежної України створює реальний ресурс влади для вибудування державної політики
пам’яті. Національна історична наука розглядається владою як інструмент формування
державної політики пам’яті як культурного й політичного проекту незалежної України. Для
професійної історіографії очевидно мова йде не просто про легітимізацію політики державної
пам’яті, але й водночас про побудову нової дослідницької парадигми задля обгрунтування
історичного минулого та з’ясування ролі культури та її носіїв в суспільстві. Крім того, мова йде
про прагнення заявити про соціальні функції історичної науки та її носіїв.
Водночас виникає небезпека поглинання державою професійної творчості цеху істориків,
які за тісної співпраці й державних установок на формування політики пам’яті фактично
розробляють “замовні теми” і потрапляють у тенета залежності від влади. Важко не
погодитися з твердженням А. Гуревича, який підкреслював: “Різноманітні способи пізнання й
відтворення історії, які складаються в кабінетах дослідників під натиском розвитку, який
відбувається за межами цих кабінетів, визначають характер і зміст історичних знань,
властивих конкретному суспільству” [20, с. 611]. Влада задає своєрідні когнітивні точки
(когнітивні репери) для впорядкування простору памяті, але історія як наукова дисципліна має
власні закономірності, традиції, професіоналізм, властиві їй критерії істинності.
Можна зауважити, що справжня незаангажованість історика – велика розкіш. Водночас,
історик здатний спромогтися на політичну адаптацію. Так, російський історик О. Міллер
зауважує: “Політизація історії – річ неминуча й постійна. Вона починається вже на
індивідуальному рівні: в своїх дослідженнях будь-який історик більшою чи меншою мірою
знаходиться під впливом сучасної йому суспільної ситуації, власних політичних поглядів, а
також національної, релігійної й соціальної ідентифікації” [21, с. 6].
Разом із тим, політизація історії існує як на груповому, так і на індивідуальному рівнях.
Політизація поглядів та особисті політичні переконання (уподобання) впливають на
методологічні підходи та відповідну оптику інтерпретації подій. Зміна суспільно-політичної
ситуації, вплив політичних чинників і державно-владна парадигма, а також особистий досвід
і захисна реакція самозбереження щоразу спонукають істориків до вирішення нових питань,
вимагають пошуку відповідного стилю суголосного затребуваності часу. З одного боку, сам
історик, формулюючи проблему власного дослідження, орієнтується на запити суспільства, а
також враховує логіку історичного знання.
Водночас, проблеми, які порушує історик, безпосередньо чи опосередковано повязані з
потребами сучасного культурного й ідеологічного життя. Час формує певне замовлення на бачення історії та інтерпретацію подій. Читач (пересічний громадянин), а не професіонал цеху
істориків прагне бачити й читати те, що і як він уявляє (тобто, знайти підтвердження власного
бачення позицій, скорегованих політичними уподобаннями). А. Гуревич підкреслював, що будь-
яка історична реконструкція, тобто спроба відтворення минулого, є за своєю суттю, безперечно
історичною конструкцією: “ Ми будуємо нову картину, яка в кінцевому підсумку відповідає
якимось очікуванням, загальним умонастроям, базовим мисленнєвим установкам нашої епохи”
[2, с. 598]. При цьому “ідеальний тип”, “дослідницька утопія” безперервно перевіряється
історичним матеріалом, модифікується в одних випадках та спростовується й замінюється
новими дослідницькими моделями в інших. Цей “ідеальний тип” є вкрай необхідним
інструментом пізнання для будь-якого мислячого й відповідально працюючого історика.
Необхідним є враховування процесу подвійного конструювання: з одного боку, історик,
відчуваючи документальний імпульс, намагається слідувати документу, деконструюючи
його, з іншого, – він конструює його прочитання суголосно контексту свого часу й
відповідно повинен забезпечити нову артикуляцію різноманітних історичних дискурсів. При
цьому, прагнучи не порушувати “мовчазного компромісу”, історик керується правилом
оруеллівського “самостопу”: він знає, що й де писати чи говорити. При всій безпосередності
наукового пошуку, дослідник здебільшого піддає свої рукописи “автоцензурі” – так, щоб
тексти, які подаються для публікації, вже не викликали офіційного невдоволення [20, с. 608].
Незаперечним видається твердження М. Копосова: “…Ніяка наука не може бути лише
системою логічних пропозицій. Вона неминуче є складнішою ментальною конструкцією,
побудованою на взаємодії різних форм думки” [22, c. 36]. Наразі, у контексті визначеного в
публікації дискурсу, вдамося лише до маркування ще однієї досить важливої проблеми, яка
потребує подальшого вивчення. Йдеться про елементи колективної пам’яті дисципліни: є
колективна пам’ять, а є колективна пам’ять професійної історіографії. Кожна історіографічна
традиція має власний код. Відповідно перед істориками стоїть завдання подолання
нашарувань інтерпретацій та визначення причин і мотивації їх появи, з’ясування втрати
цілісності існуючої парадигми. Подальшого осмислення потребує вплив колективної пам’яті
професійної історіографії на формування нової парадигми, яка повинна забезпечити нове
артикулювання різноманітних історичних дискурсів, нові форми узагальнення, знайти нові
способи інтерпретації та конструюваня.
Вочевидь, варто погодитися з О. Міллером, який стверджує: “У сфері вивчення причинно-
наслідкових зв’язків, оцінок подій і діячів минулого історія не може претендувати на статус
об’єктивної науки і здатність установити “істину”. Нормою визнається прагнення до
об’єктивності і дослідницький пошук, невід’ємними елементами якого є дискусія, плюралізм
думок, причому не тільки всередині чисто професійної сфери істориків, але й у наданні
результатів роботи істориків суспільству” [21, с. 6–7]. Важливо, щоб суспільство приймало або
було готове сприйняти пропонований істориками дискурс. Від істориків у роботі над творенням
“пам’яті” очікують продукування не просто наукового знання, але й масового “знання про
минуле” або ж, іншими словами, своєрідного конструювання колективної пам’яті.
А. Гуревич підкреслював, що історик – це посередник між теперішнім і минулим, і для
виконання цієї ролі “він повинен відчувати глибинні інтелектуальні потреби суспільства, до
якого належить”. Історик бере участь у формуванні історичної свідомості свого суспільства, а це,
– підкреслював історіограф, – колосальна відповідальність, тому вкрай важливо, “щоб історик
чітко усвідомлював свою місію медіатора між культурами” [20, с. 611]. При цьому на історика
покладається подвійна відповідальність: “його відповідальність перед суспільством, до якого він
належить, і його відповідальність перед людьми минулого, історію яких він вивчає” [20, с. 620].
Історик виконує в культурній топографії пам’яті функцію посередника не лише всередині
простору, що пізнається, а й поза межами площини дослідження – між вимогами епохи
(затребуваністю історичного наративу) та смисловими конструкціями формування колективної
пам’яті. Професійна історіографія та колективна пам’ять кореспондують один із одним й
взаємно зазнають змін. У такий спосіб створюється необхідний континуїтет.
Список використаних джерел
1. Копосов Н. Хватит убивать кошек! Критика социальных наук / Николай Евгеньевич Копосов – М.: Новое
литературное обозрение, 2005. – 248 с. 2. Гуревич А. “Территория историка” / А. Гуревич // Гуревич А. Я.
История – нескончаемый спор. – М.: Российск. гос. гуманит. ун-т, 2005. – С. 562–600. 3. В основі запитання і
певної гри слів знаходяться добре відомі назви книг: російського вченого М. Копосова “Как думают историки”
(М.: НЛО, 2001. – 326 с.) й американського науковця П. Коннертона “Як суспільства пам’ятають” (К.: Ніка-Центр,
2004. – 184 с.). 4. Kutiawin W. Pamięć historyczna Rosjan. Między dziejpisarstwem akademickim a historiografią
“ludową” / W.Kutiawin // Pamięć i polityka historyczna. Doświadczenia Polski i jej sąsiadów. – Łódź: IBIDEM, 2008. 5.
Зарецкий Ю. История, память, национальная идентичность / Ю.Зарецкий // Неприкосновенный запас. – 2008. –
№ 3 (59). 6. Высокова В.В. Память как исторический феномен / В. В. Высокова // Известия Уральского
государственного университета. – 2008. – № 59. – С. 317–322. 7. Детальніше див.: Klein K.L. On the Emergence of
Memory in Historical Discourse / K. L. Klein // Representations. – Winter, 2000. – № 69. – P. 128.; Киридон А. М.
Концепт “історична пам’ять”: варіативність дефініювання / Алла Миколаївна Киридон // Україна–Європа–Світ. –
Вип. 3: Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини / Гол. ред. Л. М. Алексієвець.
– Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2009. – С. 112–116 та ін. 8. Maurice Halbwachs The Collective Memory /
Trans. Francis J. Ditter, Jr. Vida Yazdi Ditter. – New York, 1980; Хальбвакс М. Коллективная и историческая память /
Морис Хальбвакс // Неприкосновенный запас. – 2005. – № 2–3. – С. 8–27; Хальбвакс М. Социальные рамки
памяти / Морис Хальбвакс; [пер. с франц. и вступ. статья С. Н. Зенкина]. – М.: Новое изд-во, 2007. – 348 с. 9.
Мегилл А. Историческая эпистемология: Научная монография / А. Мегилл / Перевод Кукарцевой М., Кащаева В.,
Тимонина В. – М.: “Канон+” РООИ “Реабилитация”, 2009. – 480 с. 10. Bell D. Mythscapes: memory, mythology and
national identity D.Bell // British journal of sociology. – L., 2003. – Vol. 54. – № 1. 11. Нора П. Места памяти: В 3 т. /
П. Нора. – Париж: Галлимар, 1984 – 1992. – Т. 1. Республика. – Париж, 1984; Т. 2. Нация. – Париж, 1986; Т. 3.
Разнообразие Франции. – Париж, 1992. 12. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження і
поширення націоналізму / Бенедикт Андерсон. – К. : Критика, 2001. – 271 с. 13. Див.: Гири П. История в роли
памяти? // Диалог со временем: Альманах интеллектуальной истории. – Вып. 14. – М., 2005. 14. Jacques Le Goff.
History and Memory / Jacques Le Goff / Trans.Steven Rendell, Elizabeth Claman. – New York, 1992. 15. Козеллек Р.
Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу / Райнгарт Козеллек / Пер. з нім. – К.: Дух і літера, 2005. –
380 с. 16. Bachrach P., Baratz M. Power and its two Faces Revisited: A Reply to Geoffry Debnam // Power: Critical
Concepts / Ed. By John Scott. – Vol. 2 – London, Routledge, 1994. – P. 196–203. 17. Фуко М. Воля к истине: По ту
сторону знания, власти и сексуальности. – М.: Магистериум; Издат. дом “Касталь”, 2006. 18. Копилов В. О. Влада і
знання: генезис ідей епістемократії [Текст] / В. О. Копилов. – Харків: НАУ ім. М. Є. Жуковського “ХАІ”, 2009. –
С. 422. 19. Савельева И. М. Теория исторического знания : учеб. пособие / И. М. Савельева, А. В. Полетаев. –
СПб. : Алтейя; М.: ГУ ВШЭ, 2008. – 523 с. 20. Гуревич А. Двоякая ответственность историка // Гуревич А. Я.
История – нескончаемый спор. – М.: Российск. гос. гуманит. ун-т, 2005. – С. 601–621. 21. Миллер А. Россия:
власть и история / Алексей Миллер // Pro et Contra. – 2009. – Май-август. 22. Копосов Н. Как думают историки /
Николай Евгеньевич Копосов – М.: Новое литературное обозрение, 2001. – 326 с.
Алла Киридон
ПРОФЕССИОНАЛЬНАЯ ИСТОРИОГРАФИЯ И КОЛЛЕКТИВНАЯ ПАМЯТЬ: ПРОБЛЕМА
СТРУКТУРИЗАЦИИ ПРОСТРАНСТВА
В статье осуществлена попытка привлечь внимание к осмыслению сложных проблем корреляции
профессиональной историографии и коллективной памяти, роли историка в реализации
государственной политики памяти, взаимодействия историка и власти.
Ключевые слова: профессиональная историография, коллективная память, власть.
Alla Kyrydon
PROFESSIONAL HISTORY AND COLLECTIVE MEMORY: THE PROBLEM OF SPACE
STRUCTURING
The article presents an attempt to draw attention to understanding of the complex problems of
correlation of professional historiography and collective memory, the role of historians in the realization of
the state policy memory, the historian and authority interaction.
Key words: professional historiography, the collective memory, power.