В. Солдатенко
Після кардинальних зрушень кін. 80-х–поч. 90-х рр. ХХ ст. у низці країн
Центрально-Східної та Центральної Європи (Польща, Угорщина, Румунія,
Болгарія, Чехія, Словаччина, Німеччина, Латвія, Литва, Естонія) створено
інститути, головним завданням яких визначено вивчення тоталітарного ми-
нулого цих держав. Хронологічно воно найчастіше обмежувалося передоднем
Другої світової війни і ліквідацією соціалістичного ладу. В назвах установ є
компонент «національна пам’ять».
© СОЛДАТЕНКО Валерій Федорович. Член-кореспондент НАН України. Директор Українського інституту
національної пам’яті. Київ, 2011.
Почнемо з Польського інституту націо-
нальної пам’яті. Він існує вже понад
10 років (з 1998) і посідає дуже важливе міс-
це в суспільно-політичному житті. ІНП має
статус науково-дослідного інституту з функ-
ціями слідства і звинувачення. Він керуєть-
ся «Законом про ІНП» від 18 грудня 1998 р.
і «Законом про розкриття інформації, яка
міститься в документах державних служб
безпеки в період між 1944–1990 роками, і
змісту цих документів» від 18 жовтня 2006 р.
Як зазначено на офіційному сайті ІНП,
він покликаний зберегти пам’ять про:
— втрати, які пережив польський народ
під час Другої світової війни і після неї;
— патріотичні традиції боротьби проти на-
цистських і комуністичних окупантів;
— боротьбу за незалежну Польську держа-
ву на захист свободи і людської гідності.
ІНП діє відповідно до обов’язку розслі-
дування злочинів проти миру, людяності й
воєнних злочинів і потреби компенсувати
шкоду, якої зазнали репресовані і постраж-
далі від тоталітарних режимів.
Інститут підпорядковано Сеймові, який
затверджує його бюджет (у 2006–2008 рр.
200–290 млн злотих, у 2010 р. близько 218 млн
злотих, або більше $80 млн).
Установа складається з центрального
управління у Варшаві й 11 регіональних
управлінь і 7 делегатур у найбільших міс-
тах. Загалом там працює близько 2150 осіб,
з них 370 — в архіві. Директора затверджу-
ють Сейм і Сенат Республіки Польща.
Заклад працює досить інтенсивно і плід-
но. За 10 років видано понад 860 книг і
збірників (статей і документів). Система-
тично виходить три журнали. Організова-
но більше 200 виставок [1]. Особливе місце
належить прокурорським співробітникам
(їх більш ніж 70, не враховуючи допоміж-
ного персоналу). Головне завдання — під-
готовка матеріалів для люстрацій, недарма
колишній директор Польського інституту
національної пам’яті називав його «локо-
мотивом широкої люстрації» [2]. Судячи з
оприлюдненої інформації, робота в цьому
напрямі близька до завершення.
Очевидно, у майбутньому заплановано
дещо «укрупнити» дослідницькі проекти.
Останнім часом в офіційній назві установи
дедалі частіше фігурує промовистий дода-
ток «Комісія з кримінального переслідуван-
ня злочинів проти польського народу» [3].
Це можна розцінювати як відхід від суто на-
укової діяльності, характерний і для анало-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 12 53
гічних закладів в інших країнах — Інституту
з вивчення тоталітарних режимів (Чехія),
Центру дослідження геноциду і резистенції
жителів Литви, Естонської міжнародної ко-
місії з розслідування злочинів проти людя-
ності, Комісії істориків Латвії тощо.
У 2006 р. було створено Український ін-
ститут національної пам’яті (УІНП) як ви-
щий орган виконавчої влади. Оскільки ста-
новлення соціалістичного ладу в Україні,
порівняно з сусідніми європейськими дер-
жавами, має інше датування — кін. 1917 р. —
поч. 1918 р., хронологічні межі вивчення то-
талітаризму розширено. Згідно з проектом
закону, який планували до підписання в
останні дні президентства В. Ющенка (до-
кумент надсилали на експертизу в НАН
України), для формування пам’яті україн-
ства надважливим завданням визначали
розвінчання злочинів двох режимів — ра-
дянського і нацистського (окупаційного).
Побіжно варто зауважити, що логіка дослі-
дження історії Української повстанської ар-
мії, яка боролась переважно з радянським
ладом і вважала бойові дії проти фашистів
недоцільними через те, що це об’єктивно
сприяло б головному ворогу — Червоній ар-
мії, начебто мимоволі «знімала» проблему
німецького тоталітарного режиму, принай-
мні відсувала її на другий план.
Що ж до радянського режиму, тут зосе-
реджувалися в основному на трьох пробле-
мах — голодоморі 1932–1933 рр. (УІНП іні-
ціював закон, яким трагедію визнано гено-
цидом проти українського народу), масових
репресіях 30–50-х рр. минулого століття,
історії ОУН-УПА. Хоча у вищезгаданому
проекті закону УІНП пропонував «м’який»
варіант люстрацій, покладених на держав-
ні служби, було зрозуміло, що ні інститут, ні
суспільство до цього просто не готові, а час,
коли питання ще мало значну політичну го-
строту й актуальність, уже сплив.
Вочевидь, відчуваючи невідповідність між
назвою інституту (перші ж спроби тлумачи-
ти поняття «національна пам’ять» показа-
ли, що воно значно змістовніше, ширше за
обмежений набір елементів, з яких його на-
магалися формулювати) і напрямами робо-
ти, керівництво установи зробило кроки,
які, на перший погляд, виглядали виправ-
даними, логічними. Йдеться про моніто-
ринг шкільних підручників з історії (хоча,
мабуть, це все-таки більше безпосередня
турбота Міністерства освіти і науки), обі-
цянки «нової концепції вітчизняної істо-
рії» і «канонічного підручника» з неї. У
суспільстві виникали сумніви щодо право-
мірності оголошених ініціатив, які видава-
лися нереальними, зважаючи як на фахо-
вий рівень колективу, так і на далеко не
найкращу реакцію на них.
Отже, фундаментальна невідповідність
між назвою і діяльністю інституту става-
ла дедалі очевиднішою. Тому, мабуть, не
лише прагненням реформувати управлін-
ські структури, зменшити їхню чисельність
були зумовлені Укази Президента України
В. Януковича про ліквідацію Українсько-
го інституту національної пам’яті в стату-
сі органа виконавчої влади й одночасно до-
ручення Кабінету Міністрів України ство-
рити новий інститут з тією ж назвою, але
вже як науково-дослідну установу при уря-
ді [4]. Головним у такій загалом затратній
(з погляду хоча б зусиль і часу) «операції»
видається пошук шляхів надання націо-
нальній пам’яті, її формуванню наукового
підґрунтя. Тобто взяла гору потреба інсти-
туту, який би керувався не стільки смако-
вими, по-суті нефаховими, ідеологізовани-
ми, кон’юнктурними підходами, готовністю
до ідеологічного обслуговування системи,
виховання «правильних патріотів», скільки
істинним (звісно, наскільки це досяжно)
знанням, набутками науки. У всякому разі,
саме така логіка прочитується в урядових
рішеннях про створення нового Україн-
ського інституту національної пам’яті й за-
твердженому положенні про нього [5].
54 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 12
Основні завдання оновленого УІНП:
— наукове й аналітичне забезпечення держав-
ної політики з питань національної пам’яті;
— розроблення в межах своїх повноважень
науково обґрунтованих рекомендацій
Кабінетові Міністрів України у сфері гу-
манітарної політики;
— виконання державних програм фунда-
ментальних і науково-практичних дослі-
джень проблем національної пам’яті, її
впливу на формування громадянського
суспільства, української нації;
— науковий і науково-практичний розгляд
державотворчих традицій українського
народу, його боротьби за свободу і собор-
ність;
— вивчення трагічних подій в історії наро-
дів України, участь у вшануванні пам’яті
їхніх жертв;
— залучення до науково-просвітницької, ос -
вітянської роботи, пов’язаної з проблема-
ми національної пам’яті.
Відповідно до цього сформульовано й
головні параметри діяльності: науковий,
науково-дослідницький, науково-пошуковий,
про світницький.
Інститут проводить фундаментальні і нау-
ково-прикладні дослідження проблем націо-
нальної пам’яті, пріоритетних з погляду фор-
мування української політичної нації, консо-
лідації громадянського суспільства, мобіліза-
ції духовних сил народу на державницьку і
цивілізаційну діяльність, насамперед:
— закономірностей та особливостей розви-
тку національної пам’яті як феномену
народної свідомості, її впливу на форму-
вання громадянського суспільства, полі-
тичної нації, суспільно-політичних про-
цесів, міжнародних зв’язків;
— теоретико-методологічних аспектів полі-
тики національної пам’яті як складника
гуманітарної політики;
— функціонування національної пам’яті й
історичної свідомості за умов полінаціо-
нальності і регіональних відмінностей;
— впливу на національну пам’ять держа-
вотворчих традицій, спадщини різних іс-
торичних форм державності, цивілізацій-
них досягнень українського народу, його
боротьби за свободу і соборність.
Організація забезпечує науковий та ана-
літичний супровід розроблення проектів
нормативно-правових актів Кабінету Міні-
стрів України у сфері політики національної
пам’яті, здійснює їх наукову експертизу.
До обов’язків УІНП належить видав-
нича діяльність, зокрема підготовка фахо-
вих публікацій з історичних наук (темати-
ка націо нальної пам’яті), власних дослі-
джень, аналітичних розробок у вигляді
монографій, збірників статей, наукових до-
повідей та звітів тощо; науково-ме то дич на
допомога спеціалізованим державним уста-
новам у створенні музейних експозицій з
актуальних проблем історичного минулого
України.
Відповідно до законодавства, інститут
проводитиме пошук, відбір, збереження,
науково-практичне використання, оприлюд-
нення найбільш значущих архівних доку-
ментів, які стосуються боротьби за свободу
і незалежність, державотворчих і цивіліза-
ційних досягнень, історичних трагедій укра-
їнського та ін. народів України [6].
Усе вищенаведене, гадаємо, дає цілком пе-
реконливі підстави для висновків про закла-
дену в нинішні сутнісні зміни домінантну
ідею: перед новим Українським інститутом
національної пам’яті значно ширші наукові,
дослідницькі завдання, ніж у його попере-
дника. При цьому вони визначені конкрет-
но, а колективу (70 осіб) надано права і
можливості для реалізації суспільно значи-
мих проектів і завдань. Щоб оцінити їхній
зміст і спрямованість, важливо передусім
окреслити саме поняття національної па-
м’яті, збагнути його смисл. Якщо не ховати-
ся за жорсткими академічними дефініціями,
а уявити контури і параметри цього фено-
мена, ітиметься загалом про таке.
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 12 55
Людська пам’ять фіксує, збирає інформа-
цію передусім про минуле. Тож національ-
ну пам’ять нерідко ототожнюють з історич-
ною. До певної межі з цим можна погоди-
тися, однак не слід випускати й очевидних
відмінностей, насамперед хронологічних.
Національна пам’ять, за будь-яких обста-
вин, «коротша», оскільки її початки, витоки
слід шукати в добу формування національ-
них організмів, націй, а історична пам’ять у
цьому сенсі поширюється і на часи існуван-
ня людства, які цьому передували, почина-
ючи від найдавнішого минулого [7].
З іншого боку, історичну пам’ять тради-
ційно пов’язують здебільшого зі знаннями
про історичний поступ, політичну організа-
цію суспільства (хоч існують і більш комп-
лексні підходи), а національна пам’ять всо-
тує елементи найрізноманітніших аспектів
життя й досвіду нації, будується на основі
всебічних знань, які становлять предмет ге-
неалогії, культурології, міфології, психоло-
гії, соціології, техніки, економіки та ін. Не-
мало значить і те, що в поліетнічних сус-
пільствах, до яких належить і наше, понят-
тя «національна пам’ять» охоплює всі стадії
розвитку народу (або політичної нації), ком-
поненти, привнесені різними національ-
ностями [8]. Не варто залишати поза ува-
гою і того, що маніпулювання історичною
пам’яттю (історичними тлумаченнями, кон-
цепціями) негативно позначається на наці-
ональній пам’яті й національній свідомості,
провокуючи рецидиви упередженості — аж
до ксенофобії та расизму, а також здатне по-
родити кризу національної ідентичності [9].
Усвідомлюючи всю складність, неоднолі-
нійність взаємозв’язку між історичною і на-
ціональною пам’яттю, цілком виправдано
виходити з того, що перша значною мірою
лежить в основі другої, живить її, впливає
на зміст, напрями, кристалізацію.
У з’ясуванні сутності національної па-
м’яті (це стосується також її історичного
складника) надзвичайно важливо розуміти
«механізм» її оформлення і взаємозв’язку
між індивідуальним і колективним [10].
Подумки кожна особистість повертаєть-
ся до власного досвіду, пережитого, оціне-
ного, обдуманого. Звісно, у ньому поряд з
тим, що приємно пригадувати, чим можна
пишатися, використовувати як позитивний
арсенал у майбутньому, неминуче нагрома-
джується і негатив, якого не позбутися і,
хоч-не-хоч, не «викорінити» з голови. І вже
тут очевидне переплетіння індивідуальної
пам’яті («родинної», приватної) з колек-
тивною («сконструйованою», публічною)
[11]. Адже в першій зафіксовано переда-
ні, «прищеплені» від батьків (також через
освіту, суспільство) спостереження, висно-
вки, оцінки найрізноманітніших процесів.
Індивідуальна пам’ять фіксує результат
своєрідної генної естафети, яка розпочала-
ся не одне покоління тому і різними кана-
лами потрапила до нині сущого суб’єкта.
Колективна історична і національна па-
м’ять, звісно, вбирають у себе надбання мно-
жинності індивідуальних досвідів, але не ста-
новлять їхню механічну суму, а непростим
чином «сплавляються», поєднуються [12].
Це називається комеморизацією. У резуль-
таті постає феномен, де відрафіновано абсо-
лютні, незаперечні цінності, що стають за-
гальновизнаними і непорушними. Водночас,
у процесі взаємодії індивідуальних позицій
та підходів одні отримують перевагу, стають
домінантними, інші, у разі зіткнення супе-
речливих чинників, неминуче слабнуть. Од-
нак чималим залишається і сегмент, де при-
мирити, поєднати амбівалентні бачення тих
самих епізодів, фактів, документів минуло-
го не вдається, часом це з різних причин уза-
галі неможливо. Природно, непрості, контра-
версійні, здатні породити нескінченну кіль-
кість проміжних варіантів зв’язки між трьома
означеними елементами не лише не можна
виключити з підсумкового уявлення про ко-
лективну національну й історичну пам’ять, а
конче треба враховувати як об’єктивні реалії.
56 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 12
Це висхідний пункт у системі координат,
якою висвітлюють загальні обриси націо-
нальної та історичної пам’яті.
Друге з найважливіших питань, які потре-
бують обґрунтованої, логічної відповіді, —
наскільки глибока історична і національна
пам’ять. Знов на перший погляд здається,
що все «лежить на поверхні»: настільки,
наскільки дають можливість проникнути в
глибину минулого матеріальні й писемні
(це, звісно, головні масиви, а не вичерпний
перелік джерел) пам’ятки. Побудовані на
їхній основі знання, їх оцінення різними
(більшими або меншими) сегментами вхо-
дять в індивідуальну, а потім колективну
національну й історичну пам’ять.
Однак існують й інші думки. Наприклад,
що історична пам’ять хронологічно має об-
межуватися найбільше трьома останніми
поколіннями, приблизно 80 роками [13].
Пристати на такий підхід важко. Він усе ж
штучний, надуманий, далекий від науко-
вих уявлень і просто логіки, а його певна
поширеність в апріорі кон’юнктурних, за-
цікавлених у свідомому обмеженні нашої
пам’яті колах — далеко не аргумент на його
користь, хоча саме його покладено в осно-
ву діяльності зарубіжних інститутів націо-
нальної пам’яті.
Третя з ключових, фундаментальних по-
зицій полягає в запереченні тенденційно-
вибіркового, суб’єктивно-селекційного під-
ходу до джерел формування і розвитку на-
ціональної пам’яті. Лише комплексний,
усебічний, неупереджений аналіз минув-
шини, якомога адекватніше відтворення ці-
лісного, сукупного досвіду може бути по-
вноцінним джерелом становлення націо-
нальної пам’яті, її постійного ефективного
підживлення.
Варто також зазначити, що національна
пам’ять — то особлива моральна цінність,
важливий націєтворчий фермент, складник
самоідентифікації та консолідації народів,
які населяють Україну, в єдину політичну
націю (громадянську спільноту) — україн-
ський народ.
Відновлення і збереження колективної
пам’яті про державотворчі традиції, цивілі-
заційні досягнення, бойову і трудову звитя-
гу, як і про історичні трагедії, сприяє єднан-
ню громадянства, мобілізації духовних сил,
розкриттю потенціалу народу, його утвер-
дженню як рівноправного суб’єкта міжна-
родних відносин, збереженню державно-
го ладу і територіальної цілісності, творен-
ню позитивного суспільно-політичного і
морально-культурного поля буття політич-
ної нації.
Виходячи з цього, можна визначити на-
ціональну пам’ять як своєрідний феномен
суспільної свідомості, селективно збереже-
ну нацією сукупність знань, уявлень, цін-
нісних оцінок історичних подій, які спра-
вили вирішальний вплив на її становлення,
самоідентифікацію, державотворчі й циві-
лізаційні досягнення і консенсусно сприй-
няті в суспільстві як найбільш значущі для
його самозбереження, консолідованого іс-
нування, конструктивного розвитку.
Національна пам’ять основується на істо-
ричній пам’яті народу (або народів, як в
Україні) і включає практично всю ретро-
спективну інформацію, «природним» спо-
собом закарбовану в пам’яті народу, атрибу-
тах його духовної та матеріальної культури.
При цьому національна пам’ять — це швид-
ше атрибут політичної нації (громадянської
спільноти), котрий має загострений су-
спільний зміст, несе навантаження суспіль-
но корисного досвіду і підлягає коригуван-
ню (актуалізації) залежно від викликів і
зав дань, які стоять перед громадою [8].
Відповідно, зміст політики національної
пам’яті Української держави становлять ці-
леспрямовані, унормовані з конституційно-
правового погляду, науково обґрунтовані
зусилля держави й суспільства з виявлен-
ня, збереження, утвердження пам’яті про
найважливіші для відтворення й життє-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 12 57
діяльності політичної нації події та проце-
си минулого в інтересах державотворення
й цивілізаційного поступу. Формування на-
ціональної пам’яті ставить за мету усвідом-
лення, збереження, творче використання
історичного досвіду, плекання найкращих
рис традиційної ментальності, забезпечен-
ня спільної державницької, громадянської,
продуктивної діяльності народів України,
об’єднаних у політичну націю.
Національна пам’ять гарантує народові
життєздатність. Історія переконливо дове-
ла, що дух народу, мобілізація колективної
творчості величезною мірою визначають
долю націй та держав, стають надзвичайно
потужним «стратегічним ресурсом», інко-
ли зумовлюючи історичні перемоги навіть
за вочевидь несприятливих обставин, аси-
метрії у співвідношенні сил тощо. На цьо-
му слід особливо наголосити тепер, коли в
Україні все ще не зупинено взаємо по в’я-
заних процесів деградації продуктивних
сил, науково-освітньої та культурно-ду хов-
ної сфер, традиційної моралі; коли насе-
лення неухильно скорочується, його фі-
зичний і моральний стан погіршується;
коли атаки на реальний суверенітет не
припинилися.
Національна пам’ять може відігравати
(у всякому разі, покликана за своєю при-
родою) роль консолідаційного чинника в
умовах неоднозначних тенденцій, зумов-
лених глобалізацією. Адже поряд з очевид-
ним позитивом бачимо і відчутний виклик
традиційним культурам, тяжіння до уні-
фікації, всупереч плеканню національної
пам’яті як неодмінного компонента націо-
нальної та державницької свідомості.
Ці й інші моменти актуалізують, підси-
люють значення конструктивної державної
політики національної пам’яті, міцним під-
ґрунтям якої буде послідовна науковість,
серйозна теоретична база, надійна прогно-
зованість проектів, акцій, навіть урахуван-
ня загроз національним і державним інте-
ресам, суспільному здоров’ю, стабільності,
суверенітету. Наукове забезпечення політи-
ки національної пам’яті видається одним з
першочергових і надзвичайно відповідаль-
них завдань соціогуманітарного академіч-
ного цеху.
У виробленні підходів до проблеми ви-
значальним має бути чітке, принципове
з’ясування сучасного стану цієї надчутли-
вої сфери, концентрація на тих аспектах,
які поки що дають більш негативний, аніж
позитивний ефект. Серед них:
• брак у значної частини населення від-
чуття єдиної національної та державної
ідентичності;
• істотні регіональні відмінності в істо-
ричній свідомості на фоні позбавленості
прозоро постульованої ідеології загаль-
нонаціонального розвитку (національної
ідеї);
• перетворення історичного матеріалу
на зброю політичних баталій, «бойовий»
елемент ірредентистських і сепаратист-
ських настроїв, політичного екстремізму;
• прояви національної або релігійної во-
рожнечі, нетерпимості, шовінізму (з по-
кликанням на «історичні аргументи») з
боку окремих осіб, політичних сил, гро-
мадських організацій, ЗМІ;
• консервація в історичній свідомості еле-
ментів тоталітаризму й ін. ідеологій, не-
сумісних з обраною суверенною Украї-
ною моделлю розвитку, чим активно по-
слуговується низка політичних партій;
• полярні, політично заангажовані, емоцій-
но перевантажені оцінки важливих подій
вітчизняної історії, що ускладнює діалог
між певними суспільними, національни-
ми групами;
• спад теоретико-методологічного рівня і
суспільної відповідальності у фахових
дослідників, особливо істориків;
• неабияке зменшення часу для вивчення
історичних дисциплін у вищих навчаль них
закладах, серйозні методичні труднощі з
58 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 12
викладанням історії в загальноосвітній
школі;
• поширення у ЗМІ з комерційних або
вузько корпоративних інтересів перекру-
ченої, фальсифікованої інформації на іс-
торичну тематику.
Доводиться також констатувати, що ма-
ніпулювання історичною свідомістю ба-
гато в чому зумовлене і фактичним бра-
ком прийнятної для більшості загальнона-
ціональної ідеології розвитку, яка б запо-
внила ідейно-духовний вакуум, утворений
після радикальної (нерідко — механічної
та позірної) відмови від радянської ідео-
логії та моралі.
Безсумнівно, заборона Конституцією обо-
в’язкової ідеології, плюралізм поглядів на
минуле втілили законне право на творення
й отримання суспільно важливої інфор-
мації. Однак, замість ретроспективи з за-
стосуванням широкої (і доступної нині)
джерельної бази, сучасних дослідницьких
методів, значна частина істориків через
ті чи інші причини пристала на поверхові
й часто упереджені тлумачення складних
проблем минувшини (Друга світова війна,
національно-визвольний рух в Україні, Ук-
раїнська революція, окремі масштабні істо-
ричні трагедії українського народу в ХХ ст.,
радянський період у цілому тощо).
Із зарубіжної історіографії, праць діа-
спорних авторів широко запозичено кон-
цепції, заангажовані політично і породжені
атмосферою міжблокової воєнно-полі тич-
ної конфронтації, «холодної війни» тощо.
У масову свідомість цілеспрямовано закар-
бувалися саме конфронтаційні, дражливі
уявлення про минуле, негативно забарвле-
ні настроями образ (реальних або вигада-
них, роздмуханих), помсти, ненависті, не-
обґрунтованих претензій, жорстким етно-
націоналізмом, відразою до певних етносів
тощо. Якщо ж такі уявлення вже «стерли-
ся», їх активізують через маніпулятивні
прийоми.
З’явилися, а згодом поширилися в кон-
тексті новітніх демократичних трансфор-
мацій Східної Європи і Німеччини трак-
тування головної функції та завдань по-
літики національної пам’яті як «зведен-
ня рахунків з минулим» (Vergangenheits
Wältigung — іноді цей термін переклада-
ють як «подолання минулого» [14]). Вито-
ки такого підходу пов’язані з дискусіями в
Німеччині про націонал-соціалізм, котрі з
часом трансформувалися в дослідження і
переслідування злочинів тоталітарних ре-
жимів, спонукали до визнання провини і
каяття [15]. По суті цілеспрямовано наса-
джувано поняття про національну пам’ять
тільки як резервуар історичних трагедій
та негативу [16].
Так, пропагуючи «історичні ініціативи»
Президента України В. Ющенка, науковці
доходили до того, що на сторінках дисерта-
цій та солідних видань усерйоз пропону-
вали: «у національній свідомості має вибу-
довуватися історичний символьний ряд:
Батурин–Крути–Голодомор–УПА», якому
належить стати «джерелом гордості за здо-
буту дорогою ціною незалежність» [16].
Здобутки державотворення, культури,
науки, мистецтва, боротьба проти понево-
лення, співробітництво корінних народів
України, ін. позитивна інформація залиша-
лися поза увагою. Таким чином, із су-
спільної свідомості «вимивалися» чинни-
ки, які формують громадянську ідентич-
ність, шану до державності, національну
самоповагу, гордість за звершення предків,
мобілізують духовні сили для розбудови
гідного майбутнього.
Насадження виключно нігілістичного
ставлення до радянського періоду призве-
ло до загрози накопичення радикально-на-
ціоналістичними силами суміжних держав
«аргументів» щодо ревізії кордонів і дер-
жавного статусу України — адже саме в ра-
дянські часи вона об’єднала всі свої етнічні
землі.
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 12 59
Під тиском цілеспрямованого зовнішньо-
го інформаційно-психологічного «гіпнозу» і
зростання соціально-політичного розшару-
вання, починаючи з др. пол. 80-х рр., зруй-
нувалась раціональна межа впливу історич-
них концепцій на сьогодення і майбутнє. У
неконструктивних (і як, правило, безплід-
них) суперечках проглядається готовність
до того, щоб розбіжності в поглядах на істо-
рію поставити вище за громадянську консо-
лідацію, територіальну цілісність.
Принагідно варто зазначити, що попри
законодавчо закріплене право на плюралізм
думок, в історичній науці майже щезли про-
дуктивні дискусії навколо ключових подій
та процесів вітчизняної історії — їх прове-
денню вочевидь заважає заздалегідь визна-
чена ідейно-політична «позиція» вчених,
котра не сприяє взаємоповазі між «колега-
ми по цеху».
Минулому надають вочевидь гіпертро-
фованого значення, за яким комфортно
маскується безвідповідальне небажання
(або неспроможність) творити гідне жит-
тя для своїх же нащадків. По суті, свідо-
мість громадянства доводять до такого ста-
ну, що чимала частина готова пожертвува-
ти спільним майбутнім у єдиній державі
заради конфронтаційних поглядів на мину-
ле, «фантомного болю» історії.
Доцільно звернути увагу на те, що міц-
ним «муром» між різними суспільно-
політичними силами стало «вживлення» в
їхні програмні й ідеологічні засади непри-
миренних тлумачень спільної минувшини
українського народу як сукупності проце-
сів і подій, що відбувалися незалежно від
нашої волі і які сучасники зі зрозумілих
причин не можуть скоригувати. Загострена
навесні 2011 р. ідейно-політична ситуація
навколо рішення Верховної Ради про сфе-
ру застосування Прапорів Перемоги пока-
зала, наскільки оперативно і прагматично
історичні аргументи використовують для
посилення розбрату і наскільки обмежена в
суспільно-політичних груп здатність до по-
шуків елементарного порозуміння.
За цивілізаційних відмінностей між іс-
торичними землями, поліетнічності і полі-
конфесійності українське громадянство
стрімко розшаровується (а то й атомізуєть-
ся) за майновою, ідеологічною, національ-
ною, регіональною, корпоративною ознака-
ми, оскільки «плавильний тигель» радян-
ської спільноти відключено, а механізму
творення соціуму незалежної країни, схо-
же, немає.
У «Стратегії національної безпеки Украї-
ни» від 12 лютого 2007 р. прямо йдеться
про «ціннісно-світоглядне розшарування
суспільства, яке обумовлено культурно-іс-
торичними відмінностями окремих регіонів
країни і поглиблюється внаслідок спекуля-
цій на цій проблематиці з боку певних внут-
рішньо- і зовнішньополітичних сил, зокре-
ма екстремістського спрямування» [17].
Фактично, історична пам’ять або взагалі
зникає, або набуває ознак корпоративнос-
ті чи протистояння (партійно-політичного,
регіонального тощо), перетворюючи погля-
ди на історію у своєрідний ментальний во-
доділ «свій–чужий». Про глибину цього
розколу (який аналізують не лише вітчиз-
няні фахівці [14]), зокрема, свідчить sms-
голосування на одній з недавніх телепере-
дач. На питання «Чи зможуть Схід і Захід
України знайти спільну мову?» негативно
відповіли 74% [18].
При цьому, звісно, існують фундамен-
тальні елементи національної пам’яті, котрі
об’єднують свідоме громадянство. У першу
чергу, це пам’ять про перемогу у Великій
Вітчизняній війні. Це на сьогодні один з не-
багатьох чинників, здатних консолідувати
суспільну свідомість, підтримати життєво
важливий духовний зв’язок між покоління-
ми. Соціологічна служба Центру Разумкова
1–5 квітня 2011 р. опитала з цього приводу
2009 респондентів віком від 18 років з усіх
регіонів України. Показово, що понад дві
60 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 12
третини (70%) уважають День Перемоги
великим святом, а 23,6% — «звичайним».
Не вважають День Перемоги святом лише
4,7%. Понад 66% розцінюють війну 1941–
1945 рр. як Велику Вітчизняну [19].
Не можна скидати з рахунку й того, що в
епоху тотальної медіакультури минуле безу-
пинно коригують на догоду політичним си-
лам (елітам), які перманентно змінюються
біля керма держави і при цьому часом де-
монструють охоту мати для свого обслуго-
вування всесильне Міністерство правди, яке
описав Дж. Оруел у романі «1984». І карти-
ни знищення й підроблення документів, пе-
реписування книг, перейменувань міст і ву-
лиць, фальсифікації дат і подій видаються
не стільки плодами фантазії, скільки «ре-
портажем» про зовсім недавні події [20].
Намітився істотний розрив між досягнен-
нями історичної науки, інших галузей соціо-
гуманітарного знання і масовою свідомістю
[21]. Популістсько-дилетантські опуси прак-
тично повністю витіснили в засобах масової
інформації публікації фахівців, а епатажні,
штучно сконструйовані, зі спекулятивним
присмаком міфи — об’єктивне знання.
Звісно, за бажання можна набрати й біль-
ше критичного матеріалу. Однак зрозумі-
ло, що важливіше знайти шляхи подолання
недоліків, негараздів, помилкових і навіть
шкідливих проявів; підведення під держав-
ну політику в царині національної пам’яті
наукових підходів і засад.
З погляду Українського інституту націо-
нальної пам’яті, суто дослідницьких зав-
дань і проектів, скажімо, у сфері вітчизня-
ної історії, недостатньо; потрібен ширший,
комплексніший, системніший метод, який
би передбачав:
• невідкладне створення сумісної з кон-
сти туційно-правовим полем, етнонаціо-
нальним складом населення, регіональ-
ними соціокультурними відмінностя-
ми доктрини консолідаційної політики
формування національної пам’яті як
складника гуманітарної політики, з особ-
ливим акцентом на теоретичному боці
питання;
• втілення Державної програми захо-
дів з формування і розвитку національ-
ної пам’яті, яка би включала науково-
дослідний, культурно-просвітній, мемо-
ріальний сегменти;
• залучення до розв’язання нагальних проб-
лем формування і розвитку національної
пам’яті найкращих академічних і освіт-
ніх центрів, які спеціалізуються на ви-
вченні суспільних процесів з філософ-
ських, політологічних, правничих, пси-
хологічних, філологічних, соціологічних
та ін. позицій;
• активізацію досліджень та аналітичних
розробок з прикладних проблем функціо-
нування національної пам’яті, механізмів
її впливу на державницький, су спільно-
політичний, культурно-освіт ній розвиток
України як основи для науково обґрунто-
ваних рекомендацій в обстоюванні істо-
рико-гуманітарної самобутності україн-
ського народу в обставинах несприятли-
вих інформаційних впливів;
• увагу до гуманітарних освіти і культури
в цілому, високий освітній рівень як одну
з передумов захисту від деструктивних
психологічних проявів;
• належну підготовку дослідників, викла-
дачів тощо з історичних, ін. гуманітар-
них наук, котрі б поєднували збереження
вітчизняних науково-просвітницьких на-
д бань, державницько-патріотичне на лаш -
тування з творчим використанням (син-
тезом) передових теоретико-ме то до ло-
гіч них осягів світової науки;
• неконфронтаційну, громадянсько відпо-
відальну історичну, гуманітарну освіту
на всіх щаблях навчально-виховної сис-
теми, яка би базувалася на цінностях за-
гальнодержавного значення і враховува-
ла інтереси консолідованого громадян-
ського суспільства;
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 12 61
• пропаганда державою, громадсько-по лі-
тичними і творчими об’єднаннями істо-
ричних, гуманітарних знань (через ЗМІ,
науково-популярну літературу, художню
творчість, лекції) з наголосом на гордос-
ті за цивілізаційні надбання українсько-
го народу як основі мобілізації духовних
сил народу на забезпечення гідного існу-
вання [22].
Безперечно, кожну з цих позицій можна
(і слід) розгорнути. Однак, за обмеженого
обсягу публікації дозволю собі звернутись
лише до трьох конкретних сюжетів (добре
усвідомлюючи, що насправді їх коло зна-
чно ширше), з приводу яких точаться особ-
ливо гострі (часом запеклі) дискусії в се-
редовищі істориків, а ще більше — політи-
ків і публіцистів.
Сьогодні дедалі очевиднішою виглядає
контрпродуктивність одного з елементів
шляху, яким ішла вітчизняна наука впро-
довж останніх двох десятиліть. Ідеться про
«нову інтерпретацію національної історії»,
на практиці розціненої й сприйнятої як ви-
лучення українського досвіду з «імперсько-
го контексту», з «імперсько-радянського іс-
торіографічного дискурсу», як боротьба
проти «імперсько-радянського наративу».
Попри неспростовні досягнення в дослі-
дженні окремих періодів і проблем, кон-
цепція вийшла все ж не надто переконли-
вою: Україна постає винятково жертвою
російського імперіалізму, вона чи не три
століття поспіль була колонією, експлуато-
ваною і пригноблюваною москалями. І така
далека від наукового підтвердження теза
породжує негативні елементи пам’яті, істо-
ричної самосвідомості, виховує комплекс
неповноцінності, вторинності, невпевнено-
сті. Постійно виголошувані тези про «упо-
сліджену», «постколоніальну», «постгено-
цидну» націю призводять до логічних ви-
сновків: якщо протягом століть не було
жодних успіхів, якщо над нещасними укра-
їнцями не знущався тільки ледачий, то
звідки й у кого з’явиться певність, що в
майбутньому буде інакше. Так і прищеп-
люють великому європейському народові
почуття соціально-психологічної неспро-
можності [23].
Добре відомо, скільки емоцій витрачено,
щоб довести: один з «травматичних періо-
дів насильства в історії» — трагедія україн-
ства 1932–1933 рр. — то результат свідомо
розрахованої, ретельно спланованої політи-
ки Москви. Але можна передбачити: саме
брак доказів того, що це був справді гено-
цид чи етноцид української нації, зумовив
включення до відповідного закону поло-
ження про кримінальну відповідальність за
публічне заперечення науково недоведено-
го факту, гіпотези, яка залишається диску-
сійною [24]. І найбільші пристрасті, як не
диво, вибухають тоді, коли саме на дослід-
ницькому рівні намагаються заглибитись у
сутність проблеми, відійти від поверхових
знань, збагнути її глибинну природу.
То ж ставлячи понад усе неурізану нау-
ковість, першорядним у вивченні голодо-
мору співробітники УІНП вважають зосе-
редження зусиль (власних і колег з інших
центрів) на:
• об’єктивному оціненні вітчизняного і за-
кордонного історіографічного доробку в
осягненні цієї складної, суперечливої
сторінки; визначенні найнагальніших і
найперспективніших аспектів роботи в
цьому напрямі;
• дослідженні впливу на перебіг колек-
тивізації, ексцеси, які її супроводжува-
ли, соціального становища українського
села, відомого протистояння між бідним
і заможним селянством, яке точилося
століттями і особливо загострилося піс-
ля невдалих спроб П. Столипіна зламати
традиційний громадівський устрій села
за зарубіжними буржуазними лекалами;
• предметному аналізі взаємозв’язку між
різними складниками «Великого пере-
лому» (передовсім — індустріалізації й
62 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 12
колективізації) — форсованої, радикаль-
ної зміни моделі суспільно-економічного
розвитку СРСР, побудови т.зв. «мобіліза-
ційного соціалізму» в обставинах міжна-
родної ізоляції та постійної загрози ззовні;
• з’ясуванні співвідношення опору і лояль-
ності селянства, яку довела перемога у
Великій Вітчизняній війні;
• виявленні глибинних, латентних причин
спотворення певних аспектів голодомору
(зокрема, настанов про «етнічний», «ет-
ноцидний» характер, перекручення ста-
тистики тощо), місця цієї проблеми у
формуванні новітнього світогляду гро-
мадян України;
• зрештою, правдивому відображенні впли-
ву радикальних перетворень на селі і тра-
гедії 1932–1933 рр. на історичну і націо-
нальну пам’ять.
Принагідно слід наголосити, що природ-
не, логічне бажання зберігати і конструю-
вати національну пам’ять на будь-якому
зрізі — чи то позитивному, чи негативному,
чи, умовно, «змішаному» — не може допус-
кати ні довільного вилучення з минулого
«незручних», «невигідних» сторінок, ні ба-
жання їх замовчати. І часом потрібні чима-
лі зусилля для відновлення правди, пере-
творення історичних знань на надбання на-
ціональної пам’яті.
Так, на Нюрнберзькому процесі проти
нацистських злочинів наймасштабнішою
трагедією мирних жителів у Другій світо-
вій війні названо знищення за два дні (2–3
березня 1943 р.) німецькими загарбниками
та їхніми посіпаками понад 6800 жителів
с. Корюківка на Чернігівщині. Однак цей
сюжет — величезна рідкість у працях про
війну. Його не знайти в підручниках, де
цілком правомірно згадують Хатинь, Лід-
це, Орадур… Не поспішають з необхідними
для вшанування пам’яті жертв кривавої
трагедії документами й на законодавчо-
урядовому рівні, хоча вчені тривалий час
підтримують клопотання корюківців.
Звісно, у невеликій статті годі окреслити
(бодай перелічити) моменти, які торкаються
національної пам’яті, наукового забезпечення
державної політики в цій надважливій сфері.
Значить, роботу треба продовжити, а зважаю-
чи на її суспільну значимість — обов’язково
інтенсифікувати. Зрозуміло й те, що вона не
буде ефективною без залучення якомога шир-
ших владних інституцій, громад ських орга-
нізацій, усіх, хто по-справ ж ньому вболіває за
націю, народ, країну, їхнє майбутнє.
1. IPN. Kronika 10 lat. — Warszawa, 2010. — 420 s.
2. Куртика Я. Історична політика — це справа дер-
жавна // Дзеркало тижня. — 2009. — № 47. —
5 грудня.
3. Informator Instytutu Pamieci Narodowej — Komisji
Scigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu
Oddział w Lublinie. — Lublin, 2007. — 70 s.
4. Урядовий кур’єр. — 2010. — № 234. — 14 грудня.
5. Там само. — 2011. — № 6. — 14 січня; № 28. —
15 лютого.
6. Там само. — 2010. — № 28. — 15 лютого.
7. Хальбвакс М. Коллективная и историческая па-
мять // Неприкосновенный запас. — 2005. —
№ 2–3(40–41).
8. Солдатенко В. Пам’ять. Історична пам’ять. На-
ціональна пам’ять // Українознавство. — 2011. —
№ 2(39). — С. 139–140.
9. Трегуб О. Історична пам’ять як засіб мобілізації
національної свідомості // Магістеріум. Вип. 31.
Політичні студії. — 2008. — С. 25, 28.
10. Хитон П. История как искусство памяти. — СПб,
2003. — 421 с.; Гири П. История в роли памяти //
Диалог со временем. Альманах интеллектуальной
истории. — 2005. — Вып. 14. — 116 с.; Савель е-
ва И., Полетаев А. Историческая память: к воп-
росу о границах понятия // Феномен прошлого. —
2005. — С. 170–220.
11. Вельцер Х. История, память и современность про-
шлого. Память как арена политической борьбы //
Неприкосновенный запас. — 2005. — № 2–3. —
С. 8–9.
12. Рикёр П. Память, история, забвение. — М., 2004. —
С. 552.
13. Assmann J. Collective Memory and Cultural Identity /
Trans. John Czaplicka // New German Critique. —
1995. — № 65. — P. 126.
14. Трёбет С. «Какой такой ковер?» Культура памя-
ти в посткоммунистических обществах Восточ-
ной Европы. Попытка общего описания и кате-
горизации // Ab Imperio. — 2004. — № 4. —
С. 41, 53, 54.
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 12 63
15. Meyer E. Memory and politics // Cultural memory
studies: an international and interdisciplinary handbook
/ edited by Astrid Erll, Ansgar Nunning. —
P. 173–175.
16. Зерній Ю.О. Державна політика пам’яті як чин-
ник утвердження української національної іден-
тичності: Дис. … канд. політ. наук. 23.00.05. — К.,
2009. — 193 с.; Її ж: Історична пам’ять як об’єкт
державної політики // Стратегічні пріоритети. —
2007. — № 1. — С. 71–76; Її ж: Державна політи-
ка пам’яті в Україні: становлення та сучасний
стан // Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 3. —
С. 41–51; Симоненко І.М. Особливості структури
історичної пам’яті Українського народу та шляхи
формування національного історичного нарати-
ву // Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 1. —
С. 51–61.
17. Про стратегію національної безпеки України.
Указ Президента України від 12 лютого 2007 р.
№ 105 // http://www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/
laws/ main.cgi?nreg=105%2F2007.
18. 2000. — 2011. — 27 мая. — С. А6.
19. 70% українців вважають День Перемоги вели-
ким святом. Цікава соціологія // http://www.
istpravda.com.ua/articles/2011/04/29/37267/.
20. Коник А. «Історична пам’ять» та «політика па-
м’я ті» в епоху медіакультури // Вісник Львів-
ського університету. Серія журналістики. —
2009. — Вип. 32. — С. 153–163.
21. Попович М. Міфологія в суспільній свідомості
посткомуністичної України // Дух і літера. —
1998. — № 3–4. — С. 59.
22. Солдатенко В.Ф. Українському інституту націо-
нальної пам’яті — наукове спрямування // http:
www.memory.gov.ua/ua/publication/ content/1585.
htm.
23. Толочко П.П. Предисловие // Очерки истории
Украины. — К., 2010. — С. 5–6.
24. Закон України «Про Голодомор 1932–1933 ро-
ків в Україні» // Урядовий кур’єр. — 2006. —
№ 227. — 1 грудня.
В. Солдатенко
ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИКИ
НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ І ЗАВДАННЯ
ЇЇ НАУКОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
Р е з ю м е
Зроблено огляд феномену інститутів національної
пам’яті в країнах Центрально-Східної та Центральної
Європи, у центрі уваги яких вивчення тоталітарного
минулого цих держав. У такому контексті проаналі-
зовано особливості аналогічного закладу в Україні,
створеного в 2006 р. Досліджено еволюцію УІНП від
вищого органу виконавчої влади до науково-дослідної
установи при Уряді. Окреслено основні завдання, які
стоять перед оновленим інститутом, визначено пріо-
ритети його діяльності, запропоновано низку важли-
вих кроків на шляху наукового забезпечення держав-
ної політики в галузі національної пам’яті.
Ключові слова: формування громадянського суспіль-
ства, історична пам’ять, політична нація.
V. Soldatenko
PROBLEMS IN NATIONAL MEMORY POLICY
AND TASKS OF ITS SCIENTIFIC ASSISTANCE
A b s t r a c t
The phenomenon of National memory Institutes in Central-
Eastern and Central Europe is analyzed. Those institutes
study the totalitarian past of the states. In such
context, the analogous Ukrainian organization founded
in 2006 (Ukrainian Institute of national memory —
UINM) is viewed. Its evolution from higher executive
power organ to scientific and research establishment under
the Government is discovered. The major tasks and
priorities of renovated institute are pointed. The file of
important measures in scientific assistance of state policy
concerning national memory is proposed.
Keywords: civic society creating, historical memory, politi
cal nation.
