«Криваві землі» — остання книга професора Єльського університету, фахівця з історії Східної Європи Тимоті Снайдера, яку має прочитати кожен історик, який займається ХХ століттям. Книга написана в блискучому стилі, і не менш чудово перекладена у видавництві «Грані-Т», тому буде цікавою також для широкої аудиторії.

Ця книга про те, що сталося на території Польщі, Латвії, Естонії, Литви, Білорусі та України у період 1930–1940-х років. «Криваві землі» — це переклад з англійської «bloodlands» — слова, яке придумав сам Снайдер, працюючи над книгою.

Снайдер розповідає історію політичних масових убивств на Кривавих землях, які здійснили Гітлер і Сталін. Він наводить факти і числа масових убивств, розказує історії простих людей, які опинилися у вбивчій круговерті і не могли врятуватись, щоб вони не робили. Та навіть числа та факти не виглядають сухими та відстороненими. Снайдер намагається не лише віднайти ці числа і співставити з іншими, а перетворити їх на людей, так би мовити, помножити їх на окремі людські долі. Свідчення тих, хто вижили, та записи тих, що померли, не залишають байдужими.

Снайдер, в першу чергу завдяки майстерному поєднанні у своєму викладі свідчень, фактів і цифр, наближає історію до нас, показуючи, що масові вбивства насправді були справою недавньою, якихось два покоління тому. Читачі з країн Східної Європи мабуть мають відчувати особливі емоції, адже саме їхні діди та прадіди тоді помирали чи виживали. Так, розділ 1 про Голодомор читається на одному диханні.

Разом з тим, Снайдер намагається вести спокійну розповідь, незаангажовану у національні почуття, що йому вдається, мабуть, передусім тому, що він американець. Поєднання емоційності свідчень та здатності автора писати про масові вбивства врівноважено, лише подекуди не утримуючи цей баланс, — одне із найсильніших вражень від книги.

Говоримо Гітлер — розуміємо Сталін, і навпаки

Для Снайдера немає сумнівів, що дві тоталітарні системи надаються до порівняння під різними кутами зору. Залежно від цих кутів можна знайти в них спільне або відмінне. Снайдер порівнює їх з позиції організації та здійснення масових вбивств, за його словами, не лише для того, щоб їх зрозуміти, але і для того, щоб зрозуміти наші часи і самих себе. Адже важко не погодитися із тим, що імунітету проти тиранії та масового насильства не мають навіть країни із довгим досвідом демократичного урядування, що вже говорити про країни із таким же довгим досвідом тоталітарного минулого. Ба більше, скотитись до кривавого насильства досить легко, в окремих випадках достатньо просто нічого не робити або піддатися загальній ейфорії чи прострації. Навпаки, опиратися цьому буває дуже складно.

Автор вважає, що жахи Кривавих земель стали можливими не через окремо нацистський режим та його убивчі практики та окремо сталінський режим із його не менш убивчими практиками, а завдяки їх взаємодії, наприклад, на рівні запозичень досвіду убивства або змаганні в ефективності своїх дій. По-суті, Снайдер говорить, що важливо не лише те, наскільки схожі між собою Сталін та Гітлер, а і те, що вони доповнювали один одного. У його візії історії Кривавих земель, Сталін є «значимим іншим для Гітлера» і навпаки, Гітлер є «значимим іншим для Сталіна». Власне, Снайдер цю взаємодію трактує значно ширше, розгортаючи її в безпосередній досвід жертв режимів. Саме взаємодія і нашарування радянського і німецького терористичних досвідів призвела до того, що німецька і радянська окупація разом була гіршою, аніж окупація лише німецька, а населення, що жило на схід від лінії Молотова-Рібентропа і зазнало однієї німецької і двох радянських окупацій, страждало більше аніж населення будь-якого іншого регіону Європи.

Прикладів цього можна навести безліч. Так, червоноармійці, які переживши Великий терор, тобто прямо із рук НКВД потрапили до німецького полону, і чудом пройшовши німецькі табори, опинялися в радянських таборах за звинуваченням у зраді радянської батьківщини. Або інакше, українська селянка, яка все своє життя прожила в рідному селі, за 30–40-ві роки пройшла крізь розкуркулення, Голодомор, Великий терор, нацистську окупацію, радянський наступ та нарешті голод 1946 року. Колаборація із Гітлером найчастіше була наслідком радянського правління.

Сталінська і нацистські системи боролися не лише за територію та контроль над ресурсами і людьми, а також за можливість репресувати і вбивати, депортувати і арештовувати. Обидві вони опиралися на масове насильство заради утвердження своєї влади всередині країни, хоча Гітлер — у значно меншому масштабі за Сталіна. Обоє карали людей не за те, що вони скоїли, а за те, хто вони є. Убивали не злочинців, а поляків, куркулів, буржуазних націоналістів, євреїв, гомосексуалістів. Звинувачення у шпигунстві чи всесвітній єврейській змові були лише приводами та прикриттям. «Гітлер убивав етнічних ворогів, а Радянський Союз як класових так і етнічних. Тоді смертним вироком ставала біографія людини та її участь в певній культурі або соціальній групі». І Гітлер, і Сталін розглядали їжу як зброю, а голод і смерть через голод як дієвий засіб досягнення своїх цілей. Так само як Сталін морив голодом українських селян у 1933 році, заблокувавши їм вихід із сіл, так і Гітлер убивав голодом радянських військовополонених у таборах — єдиному місці, де вермахт мав абсолютний контроль.

Обоє активно розбудовували систему концентраційних таборів. Гітлер організував Дахау і Лухтенберг у 1933 р., потім Заксенхаузен (1936), Бухенвальд (1937) та Флосенберг (1938). До початку 1940-х років ця репресивна машина мала доволі скромні масштаби, але в 1940-х вони зрівнялись по кількості ув’язнених, а в жорстокості поводження із в’язнями навіть випередили сталінський Гулаг. Як пише Снайдер, «Аушвіц став гігантським трудовим табором, який дуже нагадував радянську модель — з тією різницею, що невільники працювали на інтереси німецьких компаній, а не сталінську індустріалізацію». Снайдер порівнює айнзацгрупи із енкаведистами, зазначаючи, що на першому етапі війни айнзацгрупам бракувало навичок енкаведистів. Проте з часом німецька педантичність взяла гору, і було налаштовано масові фабрики смерті та трудові табори. І знову гітлерівці випередили сталіністів у методичній організації убивств та зневазі до людського життя та людської гідності. Дійсно, сталінський режим не планував у чистому вигляді винищити та заморити голодом цілі народи. Сталінова жорстокість була значно менш ідеологічно вмотивованою ніж Гітлерова. В державі Сталіна до розстрілів військовополонених та мирного населення, убивства жінок і дітей вдавалися лише енкаведисти, а не регулярні війська як у випадку із вермахтом. Червона армія загалом дотримувалася правил війни.

Ще одним засобом вирішення проблем для тоталітарних режимів стали депортації, зокрема етнічно умотивовані. Так, німці планували вирішити «єврейську проблему» депортувавши європейських євреїв на Мадагаскар, на реалізацію чого обмеження наклав географічний чинник та контроль британського флоту над морями. Тоді вони вдалися до фізичного винищення євреїв. Натомість Сталін сповна використав величезні обшири СРСР, побудувавши цілу імперію Гулагу.

Україна — факти, цифри, свідчення

В одному місці книги Снайдер пише, що більшість мешканців заходу так ніколи і не знали справжньої історії Кривавих земель, а фотографії і кінозйомки німецьких концентраційних таборів є відстанню на яку вони підійшли до усвідомлення масових убивств на Кривавих землях. Правда в тому, що їхні сучасники, особливо молоде покоління, що живуть на колишніх Кривавих землях, забули свою історію. Ця книга дозволяє згадати. У цьому її найбільше значення для українського читача. Причому згадати у контексті ширшому за національні рамки, тобто не фокусуватись на власне українських стражданнях, а поглянути на цей час та на цей регіон комплексно як на єдине ціле, яке поєднують масові вбивства та невимовні страждання усіх: євреїв, українців, поляків, росіян, циган і навіть німців. Це означає, що Снайдер відкидає поділи на національні історії та національні історіографії, проте визнає їх вирішальний внесок у історичні дослідження. Він дивиться на цю частину Європи як всього на всього місце, на якому найбільш душогубні режими Європи вершили свої чорні справи.

Снайдер намагається дати відповідь не тільки на питання як, де, коли, в якій кількості помирали люди, хто вбивав, але і на питання на кшталт хто постраждав більше та які закономірності вбивств?

Із 14 млн. людей, які загинули в результаті цілеспрямованої політики масового вбивства, що провадилася нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у Кривавих землях, близько 10 млн. осіб померло на Україні (прийменник на тут доречний).

За ті роки, що Сталін і Гітлер були при владі, в Україні було вбито більше людей, ніж будь-де у Кривавих землях, в Європі та навіть у світі. Дві найбільші катастрофи у Європі ХХ століття — Голокост і Голодомор сталися на одній території. Якщо території, на яких лютували Голокост і Голодомор накласти одну на одну, то вони перетнуться на території України. Як написав Снайдер, в результаті «сталіністи колонізували власну країну, нацисти колонізували окуповану радянську Україну, а жителям України залишилися самі страждання». Голодомор та Великий терор забрав понад 3,5 млн. людських життів. Після цього, між 1941 і 1944 роками, ще 3,5 млн. осіб впали жертвами вбивчої політики німців. Ще близько 3 млн. мешканців радянської України загинуло в боях. Майже половина з усіх загиблих євреїв — 5,4 млн., була убита на схід від лінії Молотова-Рібентропа, у першу чергу в Україні.

                За матеріалами Українське слово

http://ukrslovo.org.ua/ukrayina/istoriya/ukrayina-v-oserdi-kryvavych-zemel.html