90 років тому загинув головний отаман УНР Симон Петлюра

 - Це тобі за вбивства! Це тобі за погроми! - вигукує годинникар Самуїл Шварцбард. О 14:12 25 травня 1926 року перестріває біля ятки з книгами на вулиці Парижа Головного отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюру. Випускає в того сім куль з револьвера.

- Боже мій! Хватить, хватить! - встигає сказати Петлюра.

Через 20 хвилин він помирає в шпиталі на вул. Сен-Жермен. Нападника затримують. На слідстві він говорить, що здійснив замах як акт помсти за єврейські погроми під час революції в Україні 1917-1921 років. Буцімто, Симон Петлюра - як керівник УНР - не вжив належних заходів, аби зупинити напади.

Припускають, що Шварцбард був агентом Об'єднаного державного політичного управління - карального органу Радянської Росії. Його руками Кремль ліквідував небезпечного для себе лідера українського визвольного руху. Тим більше, 11 днів до цього до влади в Польщі в результаті військового перевороту повернувся маршалок Юзеф Пілсудський - давній приятель і союзник Петлюри. Сейм обирає Пілсудського на пост Президента, від якого він відмовився, обійнявши скромну посаду міністра військових справ і генерального інспектора збройних сил. У політичних колах заговорили про можливість відновлення польсько-українського військового союзу для боротьби проти Москви.

Масштабну компанію з дискредитації головного отамана радянські органи безпеки розпочали за кілька років до вбивства.

"Злейшим врагом Советской Украины является Петлюра, - йдеться у звіті Всеукраїнської надзвичайної комісії за 1921 рік. - А поэтому и борьба с петлюровской контрреволюцией требовала приложения максимума усилий и энергии, дабы разрушить в корне планы как местной, так и закордонной петлюровщины".

Того року Україну остаточно окупують більшовики. Більшість лідерів визвольного руху виїжджають за кордон. Симон Петлюра зупиняється в польському Тарнові, а потім Варшаві. Очолює Державний центр УНР в екзилі - фактично український уряд. З його ініціативи скликано Раду Республіки - аналог парламенту. Продовжують роботу міністерства і дипломатичні установи, підтримується життєдіяльність війська, діють громадські установи й наукові інституції.

- Антибільшовицька позиція об’єднує всю українську еміграцію, без різниці політичних угрупувань, - заявляв Головний отаман Симон Петлюра в інтерв'ю агенції РУСС-ПРЕСС в грудні 1923-го. – Іншим об’єднуючим фактором, є ідея української державності. Природньо, що різні течії української політичної думки змагаються між собою за переваги своєї програми і своєї концепції – української державності, але є вагомі підстави стверджувати, що ці розходження не завадять всім, за сприятливих умов, об’єднатися під гаслом пріоритету державності над партійністю і партикуляризмом, тим більше, що базою для об’єднаною творчою працею еміграції будуть справжні настрої мас, а не теоретичні побудови тих або інших кіл еміграції».

У червні 1923 року в Україну з Польщі через територію Румунії, повертається генерал Юрій Тютюнник. Фактично - друга людина у визвольному русі після Симона Петлюри. Його повернення - результат агентурної розробки ОДПУ. Протягом тривалого листування чекісти переконують генерала, що в Україні діє потужна підпільна організація "Вища військова рада". Вона завершує підготовку до масштабного антибільшовицького повстання. Очолити його повинен Тютюнник - як досвідчений отаман. Та щойно той переходить кордон, його арештують.

Викладений на п'яти аркушах план з "використання" генерала підписує голова ДПУ Української СРР Всеволод Балицький. У ньому викладені наступні завдання: "опрацювання" польських дипломатів і дезінформування "двуйки" - польської контррозвідки, відстеження настроїв в середовищі української еміграції, налагодження зв'язків між міфічною "ВВР" і діючими повстанськими отаманами, розпалювання конфліктів в середовищі української еміграції, організація "поворотства", дискредитація Симона Петлюри.

"Наші плани відносно Тютюнника такі: спробувати використати його в Галичині, через нього і при його допомозі скомпрометувати в очах усіх українську еміграцію, довівши, що навіть самі відомі діячі - шпіони, через нього перетягнути в Україну ряд видних українських діячів", - йдеться в одному з чекістських документів.

Вже через місяць план починають втілювати у життя.

"Перебуваючи на Україні, я все більше і більше переконуюся в правильності нашої лінії, - запевняє Тютюнник свого колишнього помічника Йосипа Добротворського 14 серпня 1923 року у Варшаві. – Усі листи генерал пише під диктовку співробітників ДПУ. - Петлюру тут не люблять, як невдачника. Але є значні кола, які його політику вважають просто зрадницькою. Одно слово, його діяльність вважають або великою глупотою, або такою ж підлотою. Йти за Петлюрою - це значить йти шляхом, який врешті приведе до озброєної боротьби проти українського народу за інтереси наших національних ворогів. Ми як нація повинні вести самостійну політику, а не зв'язувати свою долю з тим чи иншим сусідом".

У листі від 2 вересня Тютюнник вказує, які аргументи проти Петлюри має використовувати в своїй агітації Добротворський. Зокрема - начебто Петлюра готував замах на Тютюнника: "Справа з підготовкою петлюрівцями атентату на мене може набрати першорядного значіння для морального "погрєбєнія" Петлюри та його приспішників. Тому напружте зусилля і в цьому напрямку, докладно інформуючи мене. Спосіб агітації - що Петлюра продався на авантури і вислав банди, які руйнують країну і тільки дискредитують національну ідею - вірний. Треба лише напирати, що висилає, а сам не йде, бо вірує у труса - так приблизно говорять про нього "отамани, котрі були до останнього часу вірними Петлюрі. Та і взагалі треба розшифрувати Петлюрину хоробрість. Фактів для того маємо досить. Не пошкодить пригадати, що Петлюра неудачник - містиків ще немало є на світі".

Через Добротворського вдається налагодити листування з іншим генералом УНР - Олександром Удовиченком. Він живе з дружиною Вікторією в Каліші. Тютюнник переконує колегу: "Пісня Симона Васильовича доспівана, і всі "протекції POW" ("Польської військової організації" – "Країна") допоможуть йому стільки ж, як мертвому кадило. Я по своєму глибокому переконанню раджу Вам прийняти пропозицію ВВР і спасати все, що залишилося в таборах і на еміграції порядного і чесного. Українському національному рухові не по дорозі з людьми, руки котрих залиті кров'ю наших же патріотів".

Удовиченко навіть починає агітацію проти Петлюри в таборах інтернованих. Цікавиться у Тютюнника, чи можливо повернутися в Україну. Та вже у листопаді припиняє відповідати на листи. "Немає сумніву, що Удовиченко є вірний раб поляків і піде на всяку їхню авантуру. Пропащій він, ну та чорт з ним: на авантурі скінчиться його кар'єра", - обурюється Тютюнник в листі до контррозвідника, керівника охорони Головного отамана Симона Петлюри Миколи Чеботаріва.

Міфічну "ВВР" чекісти використовують для розгортання оперативної розробки під назвою "Новоє". Її мета - налагодження співпраці з польським посольством в Харкові - столиці УСРР. Таким чином хочуть отримати офіційні документи, які б компрометували польський уряд і засвідчували участь офіційної Варшави в розгортанні "петлюрівщини". А ще - дискредитувати Симона Петлюру в очах польських дипломатів.

Упродовж літа 1923 року відбувається низка зустрічей представників "ВВР" із польськими дипломатами. "Підпільники" переконують, що їхня організація має розгалужену мережу і веде активну антибільшовицьку боротьбу. Просять грошей і зброї. Працівники посольства готові допомогти - в обмін на інформацію розвідувального характеру. Справа ледь не закінчується укладенням договору.

- Вам здається, що у вас знаходяться всі кращі сили, ну, а для нас, тобто для українського національного руху, який очолюємо тут ми в Україні, ці кращі сили нічого не варті, - стверджує агент Дмитро Грудина під час зустрічі з пресовим референтом посольства Стефаном Літауером. - Симон Васильович (Петлюра, - "Країна"), Павло Іванович (Зайцев, - "Країна"), Андрій Васильович (Ніковський, - "Країна") можливо і добрі самі по собі люди, я не сперечаюсь. Але в вожді народу все-таки вони не годяться. Я не кажу про Петлюру, котрий до кінця скомпрометував весь український рух перед західноєвропейськими державами і, головним чином, перед українським народом. Стосовно імен, традицій. їх достатньо в Україні для того, щоб здійснити нашу ціль і завдання звільнити країну від більшовицького іга. Втілити наші очікування може лише одна незаплямована особа, віддана справі національного руху - отаман Тютюнник.

У січні 1924 року у Варшаві проходить з'їзд української еміграції. Тут чекісти планують влаштувати Петлюрі публічну обструкцію. Колишні керівники визвольного руху повинні винести резолюцію - повний розрив співпраці з поляками та повернення в Радянську Україну.

"Завданням політика на сьогодні є відірвання будь-якої групи еміграції від орієнтації на Польщу, - переконує Юрій Тютюнник колишнього міністра військових справ УНР Олександра Морозовського. - Це зконцентрує волю цілої нації, об'єднає її духовно, підніме її престиж. Треба послати на з'їзд якнайбільше людей, що стоятимуть на позиції розірвання з поляками та на ліквідації петлюрівщини. На цьому можна спробувати об'єднати всіх - від комуніста до монархіста. Найкраще буде, коли більшість з'їзду винесе бажані для нас резолюції. На випадок неможливості винесення таких резолюцій - демонстративне залишення з'їзду і відкриття свого власного".

А колишньому міністрові народного господарства УНР Євгену Архипенку пише: "Максимальні цілі, які можемо ставити собі це є: а) ліквідація петлюрівщини в Польщі; б) заманіфестувати протиприродність спілки нашої з поляками. Я вважав би за найкраще зробити це в такий спосіб: збирається певна група делегатів на з'їзді, які під Вашими директивами будуть домагатися винесення корисних для нашої справи резолюцій. Само собою, що треба вжити усіх заходів, щоб кількість противників петлюрівщини була більшою від кількості петлюрівців".

Тютюнник запевняє земляків, що ті нічим не ризикують. Радянський уряд бере під захист усіх противників Петлюри: "Потім, хто схоче поїде на Україну, хто ще не втратив надій на Антанту, нехай посидить ще з рік чи зо два на еміграції".

Та прихильникам розриву так і не вдається отримати більшість на з'їзді.

 Ярослав Файзулін, к.і.н., Український інститут національної пам'яті.